Коли ми були молоді… Як приємно іноді озирнутися й побачити всіх молодими. Сповненими планів, романтичними й іронічними, безжурними.
Так, вони були такими. Одеські художники шістдесятих-вісімдесятих. І такими залишилися на фотографіях Іллі Гершберга.
Потрібно ж дуже мало. Опинитися в тому місці, де відбувається подія, і відобразити її на плівці. Саме це і вдалося І. Гершбергу. Тому перед нами й панорама портретів головних дійових осіб одеського художнього андеграунду, «квартирник» у будинку Алли Шевчук – вивішено картини Володимира Стрельникова й найголовніша подія – «Парканна виставка»…
Кілька слів про автора цієї фотовиставки. Він мій друг, я можу бути необ'єктивним, і все-таки… Завжди вважав Едика Гершберга чудовим майстром.
До речі, про ім’я. За паспортом він Ілля, але вдома батьки звали його Едик, ми, друзі, – Дік. Таке от розмаїття імен.
Гершберг закінчив Одеський політехнічний інститут. Інженер-ливар. Уже в інституті, а було це давно, я бачив у нього в руках фотоапарат.
Пізніше він познайомився із Дмитром Зубрицьким, увійшов у фотоклуб «Одеса», працював на «Поліграфмаші». Був активним фотохудожником, багато знімав, брав участь у виставках – обласних, міжнародних – натюрморти, ню, пейзажі. Багато експериментував із друком, домагався більшої об'ємності фотографії. Своєрідною школою був чеський журнал «Фотографія» і спілкування із чудовим московським фотомайстром Олександром Віханським.
З початку 60-х років я брав Діка до одеських художників – на «середи» до Олега Соколова, на «лотереї» до Ануфрієвих… Спочатку він ніяковів при фотозйомці художників і їхніх натурниць. Але потім подолав свою сором'язливість і почав робити портретну галерею одеських нонконформістів і тих, хто не вписувався в гладку схему соцреалізму.
Мені вдалося вмовити Гершберга покинути «Поліграфмаш» і повністю «віддатися» фотографії. Він очолив фотолабораторію в Одеському театрально-художньому училищі й читав там лекції з фотомайстерності. Виїхавши до Ізраїля 1991 року, продовжував фотографувати, став кореспондентом газети «Время», а з 1992 року – газети «Вести». І там теж виставки. Остання – торік у музеї російського мистецтва імені Цетліних у Рамат-Гані.
Повернуся в шістдесяті-вісімдесяті. Молоді прекрасні обличчя одеських художників. Немає в мене ностальгії за минулим. Але молодість прекрасна поза політичними, соціальними умовами. Гадаю, це можна відчути на знімках.
Деякі коментарі до фотографій
У своєму архіві Ілля Гершберг знайшов іще одну фотографію «Парканної виставки». І справа не тільки в тому, що можна побачити більше робіт Сичова та Хруща, виявлено гордий напис, про який ми всі забули – «Це виставка!».
«Квартирники». Мені здається, що першою квартирною виставкою була виставка Володі Стрельникова у квартирі Алли Шевчук у провулку Чайковського. А виставка дерев'яних ляльок Есфірі Серпіонової проходила на вулиці Горького. Саме там Гершберг посадив Есфір, Люду Ястреб і мене (верхній ряд), нижче – Вітя Маринюк і Валик Хрущ.
З Люсиком Межбергом, Михайлом Черешнею Ілля дружив, в Аню Зільберман замолоду був закоханий. Чи треба дивуватися, що так багато їхніх знімків збереглося в його архіві. Але тішить те, що є фотографії художників, які рідко брали участь у тусовках – це й Віктор Рисович, і Шурик Ріхтер, і Костя Скобцов. І Надя Гайдук, яка з початку сімдесятих жила в Москві, але постійно приїжджала в Одесу до батьків, дружила з усіма нонконформістами. Наді, на жаль, не стало в лютому 2016 року…
Не тільки художники, але їхні дружини, подруги. Це й дружина Люсика Межберга – Ася Муртазина, і дружина Віті Маринюка (після смерті Люди Ястреб) Олена Марущак, і моя – Валентина Голубовська.
У Музеї західного та східного мистецтва сфотографовані Олег Соколов із Оленою Шелестовою, у Художньому – Віталій Абрамов. А в галереї «Тирс», що стала першою спробою створення у повоєнній Одесі Музею сучасного мистецтва – Фелікс Кохріхт, який щось пояснює групі слухачів, серед них – його соратниця за майбутнім музеєм Рита Ануфрієва.
Не тільки одеську фотографію Осика Островського надіслав Гершберг, але й трагічну – похорону Островського в Ізраїлі. Я вперше побачив, як ховають у пустелі, був уражений цим знімком.
Низку цих фотографій зроблено при мені. Розповім про одну зйомку – у майстерні Люсика Дульфана. Я попередив його, що прийду не сам, а з фотографом, зняти кілька картин перед його виставкою для статті. Я не врахував психології знаменитого вигадника Дульфана. Він підготувався, одягнувся, як східний купець, стояв у наполеонівських позах і найменше хотів, щоб фотографували картини. Це була вистава одного актора перед одним фотографом. Вгаяти таку можливість було недопустимо. Дульфан – це Дульфан, передбачуваний і завжди несподіваний.
Зверніть увагу на фотографію, де Володя Стрельников біля своєї роботи. Така ж композиція була й у фотографії Сашка Ануфрієва – біля картини. Гершберг потім їх віддрукував у великому форматі (здається, 40х60), і художники вже по фото розписували свої картини. Наскільки пам'ятається, така, виконана в чотири руки, фотографія зберігається у Віті Маринюка.
«Когда мы были молодые и чушь прекрасную несли…» – співали Нікітіни. Можна наголосити на слові «чушь», я б радив – на слові «прекрасную». Коли ми були молодими, легко й завзято ми намагалися перевернути світ. Щось вийшло, щось не вийшло. Вдивіться в ці фотографії, в обличчя цих людей. Прекрасних, вільних духом і помислами, людей. Такими їх зберегла для нас фотокамера Іллі (Едика, Діка) Гершберга. Спасибі йому!
