Бувають мемуари, які відкладаєш на потім уже після прочитання кількох сторінок. Такої долі уникли «Записки офіцера», оприлюднені генерал-майором у відставці Олегом Івановичем Бажорою, який нині очолює Раду ветеранів Приморського району міста Одеси. У них всебічно та глибинно відображено долю людини, яка пройшла довгий та складний життєвий шлях у переплетенні з долями багатьох непересічних людей і країни, його ставлення до загальнолюдських цінностей і норм поведінки, прийнятих суспільством.
Головне достоїнство книжки, на мій погляд, – непідроблені щирість і правда оповіді про пережите не з вуст других і третіх осіб, з акцентацією на документах, а пером безпосереднього учасника й очевидця подій. Автор із хвилюванням розповідає про дитинство, на яке випала фашистська окупація з її жорстокістю й бузувірством (румуни, поліцаї роз'ясняли свої вимоги тільки за допомогою нагайки); про повоєнну бездоглядність; про строкову солдатську службу та навчання у Хмельницькому військовому танковому училищі; про офіцерське становлення на різних посадах у далеких від рідної Одещини, зокрема й далекосхідних, гарнізонах; про опанування науки перемагати сильного та підступного супротивника у військовій академії. Особливе зацікавлення викликають спогади про професійне становлення в Головному політичному управлінні Радянської Армії та Військово-Морського флоту, де вироблялася стратегія ідеологічного виховання особового складу та здійснювався суворий, часом причепливий контроль над проведенням партійно-політичної роботи в частинах і з'єднаннях військових округів, груп військ і на флоті. Автор дає об'єктивну оцінку тієї дійсності й тієї атмосфери, яка панувала в ієрархічному секторі впливу на уми й серця мільйонів людей, що стояли в армійських лавах. Вона, ця оцінка, неупереджена й обґрунтована незаперечними реальними фактами, а не тільки особистісним сприйняттям.
Олег Іванович уникає в книзі обивательського моралізування, ведучи мову як про окремих осіб, так і про колективи, у яких формувався сам як державна людина і якими керував. З особливою повагою він пише про своїх наставників і друзів – офіцерів, генералів, маршалів, з якими ділив і радості, і прикрості, долав труднощі. А їх було більше ніж задосить. Наприклад, у казахському містечку Аягузі.
«Місто, – пише О. Бажора, – було страшне, брудне, запилене, з убогими будинками та хирлявою зеленню... В Аягузі я вперше побачив пилові бурі. Сонце висіло над головами блідим диском, схожим на немиту тарілку. По шибках автомашини тік пил такими маленькими струмочками, як і вода, тільки повільніше. Полудень був більше схожий на сутінки. І машини зі ввімкненими фарами пересувалися як у тумані. Буря ця тривала два дні, і самопочуття у багатьох було якимось тогосвітнім». От у таких «тогосвітностях» і торував свою трудову стежку до генеральських погонів роботящий, а не паркетний на ту пору полковник Бажора. І сподівався одержати це високе військове звання, будучи вже в політуправлінні Одеського військового округу. Але... його покликав Афганістан. Ті генерали, яким до нього запропонували здобути статус військових радників (а їх було троє), як то кажуть, «викрутилися», а він відбув до Москви на інструктаж і там довідався, що викреслений зі списку представлених до присвоєння генеральського звання.
З тим і відбув, переживши образу, до випаленого сонцем і нівеченого війною Афганістану. Сторінки книжки, що вмістили в себе розділи «О, Кабуле! О, Афгане! О, країно правовірних! Якою ж я тебе побачив», «Місце радника у війні», «Навчаємо армію ДРА воювати», «А ще нам просто щастило», «Не клей дурня, Америко», «Знову Кандагар!», та інші написані з глибоким аналізом тієї ситуації, яка складалася в Афганістані, дій, до яких вдавалося армійське начальство по обидва боки. І суто організаційні, і контрольні заходи, і бойові дії, у яких брав участь автор, подані читачеві без наносного пафосу, з акцентом на повчальних деталях і з суто людських позицій. «Літали до місця бойових дій літаком або двійком вертольотів, а вже безпосередньо в бойові порядки їхали на чому випаде. Тільки на ішаках не довелося. Ми чудово розуміли і знали з досвіду, що будь-який вихід на бойові дії міг стати останнім, але уповали на везіння й захист Всевишнього. Молили господа Бога про це... згодом гострота переживань якось притупилася, але залишалася до кінця днів, годин і навіть хвилин, коли полишав Афганістан».
Повернувся Олег Іванович із Афгану до Одеси, що стала йому по-своєму близькою, до політуправління ОдВО. Про той період служби він має намір написати нову книжку. А що стосується нинішньої, то, як справедливо відзначив у передмові до неї народний депутат України С.В. Ківалов, «Записки офіцера», безсумнівно, будуть цікаві як молоді, так і старшому поколінню. Молодим людям книга допоможе у виборі життєвого шляху, одноліткам же автора – дасть змогу багато про що згадати і знову пережити хвилюючі моменти минулого».
