Щойноминулої неділі у Ватикані канонізовано всесвітньо відому Терезу Калькутську.
На батьківщині, в Балканському регіоні, вона провела лише перші вісімнадцять років, а решту свого життя, за винятком нетривалого перебування черницею в Ірландії, – в Індії та поїздках по цілому світу. Її подвиги служіння знедоленим широко відомі, добре знаним є і світське, поза церковним, визнання – взяти хоча б тільки Нобелівську премію миру 1979 року. Менше відомими є болісні сумніви, що терзали Терезу аж до самої смерті, свідчення про які дослідники біографії тепер уже канонізованої святої знаходять у її листах і щоденниках. Не наша справа якось оцінювати такі речі, а варто, мабуть, звернути увагу на те, що ця людина несла свій хрест до кінця, і якщо були обставини, які робили його ще важчим, – це лише додатковий позитивний штрих до її психологічного портрета.
«Хай ця невтомна трудівниця допоможе зростати нашому розумінню того, що єдиним критерієм нашої діяльності є безкорислива любов, вільна від будь-якої ідеології та попередніх умов, вільно дарована кожному незалежно від мови, культури, раси або релігії», – подає офіційне ватиканське видання «Оссерваторе Романо» слова Римського папи Франциска, промовлені у проповіді з нагоди канонізації.
До Індії черницю Терезу повабило бажання боротися з кричущими жахами реального життя, що найвиразнішим чином проявлялися на субконтиненті. А методом боротьби була стратегія «малих справ», які зрештою розрослися до світового масштабу.
Індія привернула увагу й іншого представника того ж таки Балканського регіону, який так само провів чимало років на чужині і який так само переконаний у глобальній вартості особистих зусиль приватної особи.
У своєму інтерв’ю боснійським (Республіка Сербська) «Вечернім Новостям» кінорежисер Горан Паскалєвіч зокрема говорить: «Цілий світ нині переляканий і немає нічого, що подало б людям якусь надію. То може треба не зациклюватися на собі та вдатися до найдрібніших повсякденних речей – допомогти старій бабуні перейти вулицю, вислухати про проблеми свого сусіди, вимкнути телевізор і не бачити вульгарних реаліті та байдужим тоном вимовлених актуально-політичних «досліджень», підтримувати дружні зв’язки особисто, а не по мобілці та інтернету, щодня говорити лагідні слова найближчим людям, порятувати собаку, що його хтось полишив на вулиці... То все є щось дрібне, але саме воно чинить нас людьми».
Як повідомляють «Вечернє Новості», світову прем’єру першого в історії сербсько-індійського кінопроекту «Дев бгумі» («Земля богів»), постановником у якому виступив Паскалєвіч, включено до програми міжнародного фестивалю в Торонто, який саме цими днями проходить.
Згідно з «Індія Тудей», стрічка оповідає історію 65-річного чоловіка, який, проживши 40 років за кордоном і дізнавшись, що його найближчим часом чекає сліпота, вирішує приїхати до рідного закутка в Гімалаях, де його вже ніхто не пам’ятає й де його сприймають як іноземця, – та таким він по суті і є, адже його уявлення про добро та зло, ставлення до довколишнього світу дуже відрізняються від того, що на думці у земляків – вочевидь, уже колишніх. Зрештою він змушений їхати геть – із сумом за фактично втраченою прекрасною вітчизною.
Сам режисер, полишивши батьківщину 1992 року через незгоду з тодішньою соціально-культурною політикою, очевидно, глибоко пережив особисту драму емігранта, тож розповідає про добре йому відомі речі. А коли він говорить про страх, яким нині охоплене людство, згадується герой іншого сербського митця, Мілорада Павіча, – Мінотай, який ненавидів майбутнє. Емоційний лейтмотив у Павічевій історії – безвихідь, розпач. І немає якогось глобального розв’язання проблеми, хіба... хіба, може, любов...
