Пастка

В Алеппо бракує їжі й медикаментів, але, хоча і з перебоями, працюють телефонний зв’язок та інтернет. Користуючись цим, іспанська газета «Ель Паїс» поговорила з кількома мешканцями міста. Переказуємо зміст деяких бесід із жителями тієї частини Алеппо, що підконтрольна повстанцям, яким з іншого боку міста протистоять урядові війська, підтримувані російською авіацією.

У двох школах, якими керує 26-річний Хікмат Шайхан, уже загинули двоє викладачів і четверо учнів. Діти навчаються по чотири години на день. «Це мало, але ми принаймні запобігаємо тому, щоб виросло цілком неосвічене покоління», – мовби сам себе втішає педагог. Боїться, що в разі продовження облоги почнеться вже тотальний голод, бо зараз іще тільки недоїдання.

У 47-річного Халеда М. брат живе у Стамбулі і займається тим, що одержує гроші, які надсилають жителям Алеппо їхні родичі. Щойно брат одержує переказ, Халед здійснює в Алеппо виплати з грошей, що залишилися у нього після закритого текстильного бізнесу. Бере два відсотки за таку операцію. Колеги, говорить він, доводять цей відсоток до 25. 

Сорокарічному Мохамедові Ала Аль Халелю сусіди, втікаючи з міста, залишили двадцять котів. Але нині їх у Мохамеда вже 170. Аль Халель з використанням коштів фонду «Ґаттаро д’Алеппо» годує їх, а ще придбав дві машини швидкої допомоги, утримує 50 вдів разом із їхніми дітьми й допомагає старим із християнського монастиря Святого Іллі. Разом із дванадцятьма волонтерами після кожного бомбардування об’їжджає місто, щоб витягнути поранених із-під завалів. Чотири місяці тому він відправив дружину з дітьми до Туреччини. Але сам колишній електрик вирішив залишитися. «Людей і так покинули напризволяще. Моє життя менше важить, ніж їхнє. Я завтра не зможу дивитися в дзеркало, якщо теж їх покину». 

Чотирнадцятирічного Мохамеда Кантара півтора року тому витягли з-під завалів. Батьки тоді загинули. Зараз живе у притулку серед 45 дітей віком від трьох до п’ятнадцяти років. Старші брати не можуть подбати про нього, один із них воює в лавах повстанців. Батько його 12-річного товариша Самера зник в урядовій в’язниці чотири роки тому, а мати, як і чимало інших жінок, збожеволіла під час війни. Нині разом з іншими такими ж божевільними без нагляду фахівців і лікування живе в невеличкому будиночку в одному з занедбаних кварталів Алеппо, де безлюдно і бомби не падають. 

Двадцятивосьмирічний Мустафа – один із сімох хірургів і 35 медиків, що залишилися у східному Алеппо. «Поранені лежать покотом на підлозі в коридорах. Їх багато, а нас, медиків, мало, і медматеріалів теж мало. Ми змушені зазирати їм у вічі і вибирати, кому далі жити, а кому помирати через брак засобів до лікування». 

Ось уже два місяці жодного разу не полишав лікарню. «Я не можу вийти, мені ніколи». Сам він не мешканець Алеппо і навіть не встиг закінчити навчальний курс за спеціальністю хірурга. Але як і інші молоді медики, вирішив заповнити порожнечу в медобслуговуванні, що утворилася в тій частині міста, де залишається чверть мільйона мешканців. Що недовчив в аудиторіях, опановує в операційній палаті. «Нам бракує освіти, матеріалів, анестезії, сканерів... та, власне, нам бракує всього», – говорить він таким тоном, мовби сам себе лає. Відпочиває на столі, де щойно прооперував п’ятнадцятьох поранених осколками пацієнтів. Протягом останнього перед розмовою тижня зробив сім ампутацій, яких можна було б не робити в разі повноцінного медобслуговування. Неможливо евакуювати тяжкопоранених. «Ми знаємо, що ніхто нам тут не допоможе. Ми й не чекаємо нічого ні від кого. Робимо те, що маємо змогу робити. Я в мирі зі своєю совістю». 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті