Перша і третя дружини нового президента США – слов’янки. Традицію було перервано на шість років шлюбом із корінною співвітчизницею.
Це не те щоб новина в повному сенсі цього слова, але факт, який не в останню чергу зараз обговорюється у світових ЗМІ. І якщо в російській Держдумі вже про всяк випадок розглядається тема, а чи виконає товариш Трамп свої донедавні обіцянки, британська «Ґардіан» звертає увагу на іншу річ: напередодні штатівських виборів у Лос-Анджелесі помер поет і співак Леонард Коен. Газета з типово англійською – як на наш смак, дещо цинічною – іронією натякає, що маестро не випадково обрав собі дату смерті: адже як заявляв в одній зі своїх найвідоміших пісень, він бачив майбутнє...
Шкода і артиста, і того, що через післявиборний галас, який розбігся з Америки по всій планеті, його кончина не привернула до себе тієї уваги, на яку цей непересічний чоловік заслуговує. Втім, сам він не так давно говорив, що вже готовий до найдовшої подорожі, яка тільки може випасти на долю людини, і не претендує на затримку. Слави ж йому на кінець творчої кар’єри й так не бракувало, тож можна і відпочити від неї, поки вгамуються скороминущі електоральні пристрасті.
Протягом цілого свого віку зберігаючи успадкований від батьків зв’язок із юдейською громадою, у своїх духовних пошуках він звертався до всіх доступних джерел, а у творчості – до питань, які хвилюють людину незалежно від її національності та віровизнання, хіба може залежно від вдумливого та шанобливого ставлення до життя. І хоча хтось із любителів конспірологічних теорій і міг би при бажанні виснувати з пісні «Спочатку ми візьмемо Мангеттен, а потім ми візьмемо Берлін» якесь повідомлення для особливо втаємничених, психічно врівноваженіші шанувальники цього співця песимістичного гуманізму вбачають у його текстах серйозну розмову про людську резистентність щодо знеособлюючого хаосу, розмову, позначену властивою деяким євреям тисячолітньою екзистенційною тугою, яку представникам молодших народів буває не так легко перетравити у повноцінний художній твір.
Він плавав у глибших, ніж ми, його слухачі, водах, пише американська «Нью Йорк Таймз». І був живий аж до самої смерті. Іще один чудовий доказ того, що мистецтво сягає світових вершин лише там, де воно глибоко вкорінене в національну культуру, – хіба можна уявити собі Шекспіра не англійцем або Сервантеса не іспанцем? Тож і Коенові не були чужі національні почуття, він навіть, коли ще не був старий, їздив добровольцем воювати за своїх одноплемінників на Близький Схід; втім зброю йому в руки так і не дали, а пристосували за основним фахом – співати для ізраїльських військовиків.
І в Канаді, де він народився, і у США, куди згодом перебрався, і в цілому світі у нього були й зостаються шанувальники, уважні до художнього слова, музичних інтонацій та співчутливої до людини думки. Він умів шокувати й навіть лякати слухачів, але для багатьох із них цей естетизований стрес виявляється дорожчим, ніж замалим не повсюдне солодкаве заколисування, супроводжуване хрумканням поп-корну, і це один із фактів, які свідчать, що мистецтво, попри всі прогнози, ще не вмерло, а отже й людство не збігло з розуму, тож переживе ті чи інші електоральні, економічні та природні віражі, новітні стратегії комплексних війн, хакерські атаки на комп’ютери та мізки, дійсні й уявні зради, трагічні помилки та масові психози.
«Хінені – ось я тут», – цитує співак просто з давньоєврейського тексту Авраамові слова, виражаючи людську готовність гідно прожити все, що буде подароване долею, які б темні мороки вона не напустила.
