На сьогодні вже мало кого з українців треба переконувати, що події останніх двох із половиною років характеризуються коротким словом «війна». Але люди збентежені тим, що її обставини погано асоціюються з традиційними уявленнями. 

У перші ж дні, ще під час захоплення Криму, в медіапросторі став гуляти термін «гібридна війна» – тоді ще з акцентом на першому члені словосполучення, нині ж однозначно на другому. Вживаються й інші терміни – «нелінійна війна», «комплексна війна» тощо. Але що цікаво, професійні оглядачі не мають єдиної думки щодо точності їх вживання. Якщо Сергій Мінасян із Кавказького інституту (Єреван) наполягає на їх строгому розрізненні, наприклад, пропонує називати події до Іловайська гібридною, а після – комплексною війною, то Марк Галеотті з Празького інституту міжнародних відносин, хоча й має власні уподобання, все ж закликає публіку не зациклюватися на словах, а вникати в суть питання. І між цими двома полюсами тягнеться спектр поглядів політичних і військових фахівців. Деякі з них вважають, що в цьому розмаїтті відображається не лише теоретична цікавість, а й суто практичний інтерес: адже закріпивши громадську думку за тим чи іншим терміном у тому чи іншому значенні, можна нею маніпулювати через ЗМІ.

У будь-якому разі, порівняно з війнами попередніх історичних епох, якщо не зросла, то стала очевиднішою роль гуманітарного блоку чинників. Зокрема те, що раніше називалося воєнною пропагандою, нині воліють позначати як інформаційну війну. Жульєн Носетті з Французького інституту міжнародних відносин у своїй роботі про відповідний московський досвід навіть поставив епіграфом вислів кремлівського пропагандиста Дмитра Кисельова про те, що, мовляв, раніше наступ випереджала артилерійська підготовка, а нині – інформаційна. Втім зазначає, що Москва ані придумала «паралельні» методи боротьби, ані є оригінальною в їх застосуванні, хоча й має до них давню прихильність. Зауважує, що спецпропаганда стала там окремим навчальним предметом ще 1942 року, а нині Міноборони РФ активно готує фахівців із «іноземних зв’язків», «аналізу інформації» та «супроводу військової інформації».

Майже всі, що порушують дану тему, нагадують про оприлюднений за рік до початку московської агресії проти України звіт начальника російського Генштабу Валерія Герасимова. І знову ж таки, одні виставляють його мало не винахідником «гібридної війни» – це при тім, що він навіть не вживає цих слів у звіті, інші ж зауважують: Герасимов лише констатував той факт, що особливості сучасного мілітарного протистояння полягають у ширшому, ніж раніше, використанні засобів, які традиційно вважалися допоміжними. На думку дослідників, що пропонують не надавати зайвої уваги термінам, у даному разі відбулася екстраполяція подальших вражень на попередні факти. Експерт американської Академії держполітики Майкл Кофман у ряді своїх публікацій уперто наполягає на думці, яку формулює в короткій фразі «не така вже й гібридна війна в Україні». А що ж тоді? – допитує він читача. А подивіться самі, відповідає: важка артилерія і танки, пряме втручання військових підрозділів, перебирання собі цілковитого контролю над сепаратистськими силами та переформування їхніх загонів у регулярну армію під керівництвом російських інструкторів… Так, росіяни спершу сподівалися досягнути мети у «гібридний» спосіб, а коли це не вдалося, вони перейшли до «простіших» методів, не оминаючи, звісно, і пропаганди, і саме в ряду пропаганди стоять термінологічні ускладнення. Кофман констатує розгубленість західної публічної думки перед новими реаліями і вживає в англомовному тексті російське слово «maskirovka», натякаючи на особливості традиційно московського мілітарно-політичного мислення.

Тож не кваплячись робити остаточні висновки перш ніж досконало вивчено питання, поки що зупинімося на тезі, що для досягнення ясності щодо гібридності війни слід передусім подолати гібридність власного менталітету.