Звісно, що серед подій останніх днів ЗМІ аж ніяк не можуть оминути увагою смерть Фіделя Кастро.
І хоча кубинський лідер останні років із десять безпосередньо вже не керував державою, його й досі – навіть після смерті – сприймають як головну персону на острові. Тож і офіційну звістку про смерть 90-річного гаванського старця було сприйнято на піку емоцій, хоча і з протилежними оцінками – від стихійного святкування кубинських емігрантів у Маямі до наповненого мало що не релігійним пієтизмом відгуку болівійського президента Ево Моралеса, гідного продовжувача справи незабутнього команданте. А втім, якщо згадати історію кубинської революції, доведеться визнати, що не всі її етапи корелюють із нинішнім болівійським «шляхом до соціалізму». Адже сам Кастро заявив про соціалістичний характер перетворень у державі лише через два з гаком роки після того як прийшов до влади. І якщо радянська пропаганда свого часу коментувала цей факт як тактичний хід – мовляв, треба було підготувати свідомість вихованих в антикомунізмі кубинців до такого несподіваного повороту, то в плюралістичному інформаційному середовищі розвивалася й інша думка: Фідель просто змушений був обирати між центрами світового впливу, то й метнувся «під Москву» – попри те, що не дуже хотілося.
Зостається констатувати, що він уже ніколи не розкаже ані про свої тодішні мотиви, ані про інші таємниці світових політичних процесів ХХ століття, які напевне що знав.
Зате Куба залишається однією з лише кількох країн, щодо яких працівники Світового банку, досліджуючи гендерні аспекти економіки, не змогли зібрати дані для свого нещодавнього звіту стосовно побутового насильства, зокрема і в частині законодавства. Про Україну ж вони повідомляють, що у нас є спеціальні закони щодо ґвалту всередині окремої родини, чим ми вигідно відрізняємося від таких різнопланових авторитетів, як Російська Федерація, Канада, Нідерланди, Естонія. Із пострадянських країн від юридичного прогресу в цьому сенсі відстав іще тільки Узбекистан, а в решті світу – близько половини Африки та азійська територія від Сирії до Афганістану.
Є ще деякі цікаві факти щодо законів у царині насильства, зокрема і сексуального. Наприклад, у низці країн «агресія» в межах легітимного подружжя взагалі як така не розглядається. Це стосується кількох держав Азії та Східної Африки. Ще пікантнішою є юридична практика, яка допускає зняття звинувачень із ґвалтівника в разі його одруження з жертвою, але таких територій у світі небагато.
Взагалі ж неможливо не звернути увагу на активізацію рухів за права жінок в останні місяці, причім із дуже різним тематичним наповненням. Польща, яку всі звикли вважати традиційно католицькою країною, раптом вибухнула виступами проти обмежень права на аборт. І навіть виникає підозра, чи не вмотивоване нещодавнє розпорядження Римського папи, який дозволив рядовим священикам відпускати цей гріх на сповіді, тим, що понтифік злякався рішучих представниць нації, яку досі вважав однією з найнадійніших підпор своєї духовної влади. Чи може справа в тому, що нинішній Папа вже не поляк, а аргентинець? Але інші гучні маніфестації нещодавно відбулися і саме в нього на батьківщині. Аргентинським жінкам увірвався терпець після звірячого зґвалтування та вбивства школярки, і вони вирішили виставити маскулінно зорієнтованій державі рахунок. Загальний смисл їхніх звинувачень полягав у тому, що сама атмосфера в суспільстві сприяє зневажливому ставленню гіршої половини людства до найкращої, а звідси, мовляв, і до злочину недалеко. Це ще один парадокс: адже дія відбувається на батьківщині свого часу обожненої Евіти Перон... А може якраз не парадокс, може ідолізація персонажів трапляється передусім там, де слабує традиція критичного осмислення життєвих реалій, а отже й закон – як дишло?
