– Неоголошена війна в Демократичній Республіці Афганістан мало не щоночі нагадує про себе. Там, у далекому Кабулі, молодими навічно залишилися мої побратими, – з щемом в голосі розповідає воїн-інтернаціоналіст з Шерового Володимир Вікторович Борінський. – Юні, сміливі та відчайдушні, вони ніколи не повернуться додому. Їхні імена, обличчя пам’ятаю досі. Тридцять два роки минуло, а я знову чую слова, які звучать неначе вирок: в бій підуть шураві! В бій, який, здавалося, ніколи не закінчиться.
Восени 1983 року демобілізувалися з армії друзі й односельці Володимира, які служили в Афганістані. Вони рідко й скупо розповідали про війну. Вісімнадцятирічний юнак, тримаючи в руках повістку, здогадувався, що вже незабаром і сам стане учасником тієї війни в далекій і невідомій країні.
– Я був бойовим з дитинства: з хлопцями часто у «війнушку» грали, вчилися ховатися, бути обережними, будувати землянки. То були лише дитячі ігри, але, хто знає, можливо, ті навички й допомогли мені вижити на війні, – згадує Володимир Борінський. – Отримавши повістку, я був готовий виконувати свій інтернаціональний обов’язок. Бачив, що мої друзі повернулися, значить, і зі мною все буде гаразд. Моя дорога до Афганістану розпочалася з «нещасливого» числа тринадцять. 13 жовтня, о 13-й годині, 13-м вагоном, на 13-му місці я вирушив потягом до Феодосії, а звідти переправою – до Азербайджану. З Баку мене направили до Кіровабада, де пройшов двомісячні водійські курси. Нам повідомили, що маємо летіти до Грузії – мабуть, щоб не сіяти паніку.
Переконавшись, що молоді солдати таки направляються до Афганістану, Володимир підбадьорював хлопців: «Вже їдемо, ну що ж, повоюємо!». Літак приземлився в Кабулі. Почувши вибухи, новобранці зрозуміли: товариш не помилився.
– Наш 180-й мотострілковий полк під командуванням знаменитого Героя Радянського Союзу Руслана Султановича Аушева базувався біля Кабулу, – далі розповідає Володимир Вікторович. – Ми охороняли бойові позиції, затримували ворожі каравани зі зброєю, супроводжували автомобільні колони, прочісували кишлаки. Безтурботні, ми з хлопцями не поспішали одягати бронежилети, аж поки не побачили перших вбитих товаришів. Дуже швидко зрозуміли: небезпека підстерігає на кожному кроці. З місцевими спілкувалися, але афганців не можна було зрозуміти, вдень ми – друзі, а вночі – вороги. Навіть ті, з якими йшли на бойові завдання, в хвилини особливої небезпеки сідали чаювати, відправляючи вперед нас. Так було не раз: під час взяття тюрми Ахметшаха, в Алмазній ущелині та багатьох кровопролитних операціях. Служив розвідником, тож на базі довго не затримувався. Одне завдання змінювалося іншим: прочісували «зеленку», в засадах чатували, бувало, і в ящиках з-під снарядів нас на завдання відвозили, щоб душмани не запримітили. Вирушаючи, ми брали із собою продуктові пайки, а ще більше боєприпасів, бо не знали, скільки діб пробудемо в горах. Харчів надовго не вистачало. Нас фактично кидали на виживання, але доводилося пристосовуватися до гірської місцевості й спекотного клімату. Виручала спеціальна підготовка, яку ми проходили. Харчувалися тим, що знаходили, а про воду й мови не було. Із санітарією в Афганістані була справжня біда, але ми мали при собі спеціальні очисні пристрої, з якими можна було випити певну кількість води з відкритих водойм. В інших випадках просто клали під язик сіль. Коли призивався в армію, важив 75 кг, а коли повернувся – 48…
В одному з кровопролитних боїв розвідник отримав важку контузію і потрапив у військовий шпиталь. Рідні та близькі з нетерпінням чекали його додому, раділи, що повернувся живим. За мужність та героїзм при виконанні інтернаціонального обов’язку В. Борінський був нагороджений медаллю «За відвагу». Привчений з дитинства до праці, юнак одразу пішов працювати у колгосп. Рятуючись працею від думок та спогадів про двадцять місяців війни в ДРА, заховавши в потаємний куточок серця біль і неспокій, намагався жити як всі: кохати, вірити, виховувати дітей. Час минув, все в житті учасника бойових дій в Афганістані склалося добре, виросли син і донька. Вони люблять дивитися фільми, особливо про війну в Афганістані, пам’ять про яку й досі живе в серці їхнього батька.
