Кореспондентка іспанської газети «Ель Паїс» Пілар Бонет постійно моніторить ситуацію в Україні. Найнедавніша її стаття присвячена тому, щоб показати, як висловилася авторка, «життя на фронті на прикладі одного вуглепереробного заводу». Переказуємо основний сюжет оповіді.

Найбільший свого роду в Європі завод, спроможний виробляти 6,8 мільйона тонн коксу на рік, продовжує працювати всупереч усім негараздам – попри те, що дев’ять його працівників загинули, а понад п’ятдесят зазнали поранень у плині війни.

На півдні Авдіївки, в якій 2013 року було 35 тисяч мешканців, розташована так звана промзона, яка є ключовою територією щодо контролю стратегічного шляху на Донецьк. Українське військо, розташоване тут, час від часу зупиняє атаки сепаратистів.

Між фронтом у промзоні та заводом – 12 кілометрів, але все одно снаряди, випущені «з того боку», подеколи падають на величезній території підприємства (339 гектарів).

Люди й техніка тут страждають від обстрілів і постійних перебоїв з електрикою та водопостачанням. І люди, і механізми справляють враження виснажених тривогою та зусиллями.

Завод одержував сировину з підприємств, розташованих у зоні, контрольованій сепаратистами, аж поки активісти не заблокували рух товарів із «республік». Цим порушено як постачання, так і продажі заводу. 

– Вугілля з неконтрольованих Києвом зон становило від 15 до 20 відсотків наших потреб. Нині ми його частково заміняємо вугіллям з інших регіонів України, а також зі США та Австралії, – говорить Григорій Клешня, один із керівників заводу. – Наразі проблема з постачанням не так відчутна, бо ми стали менше виробляти. 

У відповідь на блокування так звані республіки конфіскували підприємства промислової групи на підконтрольній їм території. Директори, що відмовилися підкоритися сепаратистам, полишили виробництво, і їх призначено на інші роботи. Але інженери та менеджери, що «тримаються України», не зацікавлені залишатися в Авдіївці, пояснює Клешня. 

Він мусив полишити домівку, бо та під постійними обстрілами. Нині живе за 25 кілометрів на північ, у будинку, який йому надав підприємець, що закрив бізнес і подався шукати кращої долі в Києві.

– Він не повернеться. Пропав квітучий сільськогосподарський бізнес на півтора мільйона євро, що давав десятки робочих місць, – говорить Клешня. 

Щоб жити в Авдіївці, треба дуже любити цю землю, бути прив’язаним до неї міцними ланками, такими, наприклад, як старі або хворі батьки. Або, в іншому разі, – коли немає альтернативи. 

Умови роботи на заводі – предмет заздрощів у минулому – нині дуже тяжкі. Реальні заробітки впали через інфляцію та підвищення тарифів, зникли соціальні пільги. 

Візит на коксовий завод – це як подорож у фантасмагоричний світ. Між язиків полум’я, пари й диму робітники закидають вугілля в печі, які під температурою 1500 градусів переробляють сировину під потреби металургії. Процес тривалістю 22 години переривається вимиканнями електрики, що позначається на якості продукції. Завод має власний електрогенератор, але з обмеженою потужністю. Щоб не перевантажувати його, на заводі як тільки можуть заощаджують енергію. Зупиняють ліфти в адмінбудинках, менше ніж звичайно подрібнюють вугілля перед обробкою…

Григорій Клешня каже, що на кінець квітня буде готова лінія високої напруги, яка постачить енергію з території, контрольованої Україною. 

Один інженер, який зволів не називатися, розказує, що заробляє близько 500 євро. Така зарплата тут вважається «дуже привілейованою». Його дружина, працюючи на цьому ж заводі, одержує ледь більше 100 євро. Це при тім, що обоє трудяться у шкідливих для здоров’я умовах. 

Ремонтувальна майстерня, залежна від заводу, закрилася, і заплановане раніше оновлення польським та німецьким устаткуванням відклалося на непевний час. 

Надвечір вулиці в Авдіївці пусті. Десь гавкне собака, десь проїде велосипед – і все. Чутно лише вибухи з лінії фронту.