В межах національного проекту пересічні канадці прийняли під свою опіку тисячі сімей сирійських біженців, витрачаючи свої час і гроші на те, щоб провести гостей по всіх шляхах нового способу життя, у той час як в інших країнах зроблено все, аби уникнути такого клопоту. Деякі громадяни вважають проект гуманітарним тріумфом, інші ж гадають, що сирійці так і залишаться ізольованою верствою населення, плистимуть за течією й ніколи не виберуться на пристойний рівень життя.
Але ось минув рік і настав «тринадцятий місяць» проекту, тобто час, коли опікувані мають ставати на власні ноги.
«…Поважна вчителька-пенсіонерка Ліз Старк квапиться до скромної квартири у східній частині міста, – оповідає «Нью-Йорк Таймз». – Вона та її друзі вклали дуже багато зусиль у справу переселення Мухаммада і Віссам аль-Хаджів, колишнього фермера та його дружини з їхніми чотирма дітьми». «Група підтримки» з родичів та знайомих пенсіонерів, друзів за книжковим клубом, опирається всесвітньому скептицизму, навіть ненависті щодо іммігрантів. Місіс Старк і її однодумці вважають, що за достатньої підтримки бідні мусульмани з аграрних районів Сирії зможуть адаптуватися в Канаді, стануть тут благополучно жити і робитимуть свій внесок у добробут країни.
Але є дедлайн, веде далі газета. За два тижні спонсорська угода скінчиться і базові платежі муситимуть забезпечувати вже не спонсори, а самі іммігранти. Місіс Старк переоформлює папери на оренду житла зі свого імені на ім’я містера Хаджа. «Медовий місяць скінчився», – скаже вона згодом, можливо, уточнивши, що то був рік, а не місяць.
Нині головне завдання місіс Старк – ознайомити сирійське подружжя з бюджетними справами. Банківські картки, рахунки – то все нове для них. Адже спонсори платили за все, часто супроводжували гостей, тож ті мало розуміються на користуванні банківськими послугами.
Деякі сирійські біженці мають університетські ступені, фахові навички в різних професіях, вже заснували й успішно провадять бізнес. Але Хаджі не вміють до ладу читати й писати, навіть арабською. Цілий рік 36-річний містер Хадж докладав зусиль у вимовлянні нових для себе слів. Він уже вміє прочитати етикетку в супермаркеті, він збагнув, наскільки неадекватним був, коли приїхав сюди. Але коли настав «тринадцятий місяць», занепокоївся. «Ми не знаємо, що буде далі», – каже чоловік.
Юрисконсульт у справах новопоселенців Рула Аджиб запитала у нього арабською: «Чому ви втратили на вазі?». Адже багато інших сирійців тут, у Канаді, тільки погладшали. «Через турботу», – відповів Хадж.
Нещодавно його батько, що залишився в Сирії, благав сина прислати грошей на лікування та на господарські витрати для їхньої великої родини, спонукав просити коштів у спонсорів. Коли ж син відмовив, не будучи впевнений у майбутніх статках і не бажаючи ще більше навантажувати канадців, батько перестав відповідати на його дзвінки. Минуло кілька днів, і містер Хадж, перейнявшись почуттям провини, схопив свій новенький стільниковий телефон, шваркнув його на підлогу й розтоптав.
Тридцятисемирічна дружина вмовляє його бути терплячішим. Адже він нещодавно одержав роботу в ресторані, діти вперше в житті пішли до школи, вивчають англійську та французьку, мають успіхи у спорті. Але чоловік у розпачі. Він хоче повертатися до Сирії.
У кожному випадку з настанням «тринадцятого місяця» канадці та сирійці вирішують між собою, як розвиватимуться їхні взаємини далі. Дехто «в мовчазному режимі» вирішив продовжити допомогу. У разі з сім’єю Хаджів спонсори вирішили припинити фінансування. Адже серед канадців поширена думка, що не треба занадто опікувати іммігрантів, бо тоді вони ніколи не адаптуються.
Втім, з урахуванням заробітків чоловіка та державної допомоги сім’я зможе залишатися в найманій трикімнатній квартирі…
