Знежирення думки

Мадридський священик Хорхе Ґонсалес Ґвадалікс у власному блозі пише про свою прист­расть до старовинних книжок, починаючи оповідь одразу з виразного емоційного штриха: мовляв, читає він їх не будь-де, а у своїй бібліотеці в рідному селі, де буває раз на тиждень. А самі книжки називає «витриманими», вдаючись до терміна «солера», чим викликає цілком ясну асоціацію у безпосередніх адресатів публікації, майже в кожного з яких є свої спогади, пов’язані з іспанськими традиціями, – щоб зрозуміліше було, яке саме відчуття переживає людина, що слабує на емоційну прихильність до ветхих фоліантів, коли бере один із них у руки. 

Солера – це спосіб виробництва вина багаторічної витримки. Бочки виставляють кількома поверхами так, щоб у нижніх воно було найстаріше, а що вище – то молодше. Коли настає час скуштувати, скажімо, хересу, його точать із найнижчого ряду – але не більше третини об’єму, а потім доливають із другого поверху, другий – із третього і так далі, третину ж у найвищому ряді бочок доповнюють молодим вином. Щороку цей цикл повторюється, і така технологія забезпечує господаря винарні та його гостей напоєм майже стількох років витримки, скільки є рядів, – майже, бо з поправкою на ту саму третину. 

За допомогою такого прозорого для іспанців «ностальгійного прикладу» і так само прозорої метафори дон Хорхе – вже у стосунку до книжок – говорить про енергетичний трепет, забезпечений зв’язком різнопоколінних читачів, що міркували над одними й тими ж словами на пожовтілих сторінках, говорить про очі, що бачили ті самі літери, а нині десь споглядають вічність… 

Справжня культура неможлива без «голосу давнини», без уваги до свого коріння – одностайно мовлять Римський Папа Франциск у своєму нещодавньому публічному виступі і Паоло Тоні, дописувач італійського видання «Ла нуова буссола». Цю назву можна перекласти як «Новий компас». Але ще «буссола» – діалектне «карнавка». Може, це натяк на «інформаційні пожертви» авторів, а може, знову ж таки ностальгійно, – на обстановку старого сільського храму. Та карнавка ця нова, із сучасним наповненням. Тож занепокоєння синьй­ора Паоло не має присмаку закаменілого консерватизму, а спирається якраз на спільні для новітнього суспільства вартості – такі, наприклад, як демократичний устрій громадського життя. І саме для такого устрою він вбачає небезпеку в деяких модерних тенденціях, побіжно нагадуючи нам, що історія аж ніяк не скінчається зі встановленням того чи іншого соціального ладу, що боротьба думок і намірів триватиме, либонь, скільки існувати людству. Він говорить про домінування інформаційного мейнстриму над живою думкою та словом. Сьогодні ризиковано говорити «індіянець» і «негр» (треба «корінний американець» і «корінний африканець» або ж «афроамериканець»), «сліпий» (треба «позбавлений зору»), «інвалід» (треба «людина з обмеженими можливостями»), «збоченець» (треба «людина нетрадиційної орієнтації»), «двірник» (треба «технік-доглядач прибудинкової території»). Але ж усі ці напівзаборонені слова мають свою історію вживання, вони нерозривно пов’язані з культурою цілого людства. Невже перевидавати книжки з переправленим текстом? Чи, може, палити? Так само ризиковано вважати Кеннеді не таким уже й видатним президентом, Вуді Аллена – недотепним, ліві партії – неспроможними, гомосексуальні шлюби – протиприродними, жир у харчовому раціоні – бажаним… і так ціла низка поглядів, що не підлягають публічному запереченню. 

Створюється парадоксальна ситуація: всіляко пропагована толерантність сама стає нетолерантною до альтернативної точки зору. Але ж монополія на думку так само небезпечна для демократії, як і монополія економічна, що з нею хоча б намагаються впоратися у Європі. Про цей другий момент якраз пише інший автор тієї ж «Буссоли» Рубен Раццанте, згадуючи торговельні інтернет-мережі, що уникають «зайвих» податків шляхом реєстрації у країнах, де тарифи менші, але при цьому працюють у глобальному просторі і тим самим «перекривають кисень» національним конкурентам у конкретних державах. Нещодавно Німеччина, Франція, Іспанія й Італія уклали угоду, яка передбачає уніфікацію тарифів для таких глобальних мереж. Автор сподівається, що це перша ластівка в загальноєвропейському просторі, що пропонована система охопить усі країни й унеможливить податкові хитрощі. Але яка угода мог­ла б створити перепону монополії на думку? Про це він мовчить так само, як і Паоло Тоні.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті