Військова форма їй пасує

Елегантні сукні та костюми Олена Нестер змінила на військову форму українського солдата. Народилася вона в селі Баранове, в сім’ї, де понад усе цінувалися працьовитість, вірність, порядність і відпо­відальність. Після закінчення ветеринарного факультету Одеського сільгоспінституту працювала ветлікаркою в Одесі, займалася підприємницькою діяльністю. Доля склалася так, що повернула­ся до рідного села, працювала вчителькою біології та хімії. Успішно закінчила біологічний факультет Мелітопольського педа­гогічного інституту. Здавалося, знайшла себе в педагогічній діяльності, якій присвятила понад 15 років. Мала заслужений авторитет, нагороди за творчу працю, вдячних учнів, повагу колег та односельців.

Коли почалися військові дії на сході України, відразу вирішила, що повинна бути там, повинна допомагати нашим солдатам. Її підтримали мама Марія Михайлівна, син Олександр та прийомні діти Люба і Валерій. З жовтня 2015 року Олена Ярославівна служила в добровольчому батальйоні, а з жовтня 2016-го служить у 23-й окремій бригаді РЕБ спе­ціального призначення, яка дислокується в секторі «М» під Волновахою. Вона – санінструкторка на передовій. Подання першої долікарської допомоги пораненим, вивезення їх із поля бою, транспортування до госпіталів Києва, Дніпра, Одеси – долю та біль кожного солдата вона пропускає через свої душу й серце. За це бійці її лагідно називають «наша мама».

– Не могла інакше, коли в країні точиться війна. В цих умовах відбувається повна переоцінка моральних та матеріальних цін­ностей. В дитинстві мріяла бути військовою, але раніше поняття «жінка»  і «армія» були несумісні. Та коли в Украї­ні біда, не можу стояти осторонь, – розповідає Олена Ярославівна. – Наша рота розташована в колишній школі, а мій медичний кабінет – у кабінеті біології. З особливим трепетом, почуттями і спогадами про професію, яку я любила, про дітей, яких навчала, я подаю першу допомогу захисникам України. Тут дуже важливе для психологічної підтримки добре слово. Зі сльо­зами на очах солдати розглядають малюнки і читають листи, які нам передають волонтери від дітей, військовослужбовці згадують мирне життя, свої сім’ї. Це ніби зв’язок із домом, з рідними. Заради них вони служать у зо­ні антитерористичної операції, щоб зберегти Україну. Допомагаємо ми тут і місцевим жителям, підтримуємо їх, ділимо­ся продуктами, одягом. Найбільше страждають люди похилого віку, їм важко, вони залишилися у своїх домівках, іноді розтрощених ворогами. Доводиться і їм подавати медичну допомогу.

У Олени Нестер багато друзів. За їх фінансової підтримки та за свої кошти придбала малолітражку, якою оперативно підвозять все необхідне на передову, вивозять поранених із поля бою. Доводиться докуповувати медикаменти, яких не вистачає.

Мабуть, найбільше підтримує і розуміє маму син Олександр, який зараз служить у зоні проведення антитерористич­ної операції у складі Національної гвардії в Маріуполі. Він закінчив біологічний факультет, заочно навчається в магістратурі. Олександр – сержант-контрактник, як і мама, вирішив, що він повинен бути там, де небезпека для країни. Мама і син – патріоти, захисники Батьківщини, свого народу, бо люблять неньку-Україну.  Пишаємося ними! Бережи, Боже, наших захисників. 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті