Про те, що не вмирає

Ім’я українського співака Михай­ла Голинського врешті-решт повернулося на Батьківщину. Чверть століття тому у київському видавництві «Молодь» побачила світ книжка спогадів видатного тенора про його діяльність на театральних підмостках, зокрема в часи так званої «українізації». Тоді, у 1927-1933 роки, більшовицький уряд звернувся до відомих культурних діячів Галичини по допомогу у запровадженні української мови, зокрема - у театрах. Допомога виглядала таким чином: кожен актор, що погодився на умови радянської сторони, мав відпрацювати у театрах найбільших міст України 300 днів – по 100 днів у Харкові, Києві, Одесі.

На ці умови погодився соліст Львівської опери, вихованець італійської школи співу Михайло Теодорович Голинський. У тому, що 37-річний тенор прийняв більшовицькі запросини, був певний ризик: Михайло воював за незалежність України у лавах січових стрільців. Та артист пообіцяв дружині чітко виконувати умови підписаної угоди. І от він, дружина та син стоять на чорноморському березі.

«В Одесі нас зустріли директор Каргальський та його секретар, – читаємо у «Спогадах». – Директора Каргальського я вже добре знав заочно, з нашого листування. Ясний, русявий блондин з синіми очима, з дуже доброю, щирою усмішкою. Між нами від першої зустрічі зав’язалася щира дружба, яка зміцніла за час мого побутування в Одесі. Я донині з пошаною та любов’ю його згадую», – читаємо те, що дійшло до нас через багато кордонів.

Театральний сезон 1927 року в Одесі відкрився оперою Дж. Верді «Аїда». Успіх Михайла Голинського в чільній партії перевершив сподівання і знавців, і любителів театру. З’явилися шанувальники.

У спогадах прочитаємо: «Одеська опера справила на мене приємне враження. Вона належить до найкращих у СРСР. У перших часах українізації російська публіка її немов бойкотувала. Була вона упереджена до української опери, та не хотіла погодитися з тим, що опери можна співати і не лише російською мовою. Одначе з часом те упередження щезло, бо росіяни переконалися, що українська мова незвичайно багата та мелодійна, і що в опері належиться їй не менш почесне місце, як наймелодійнішим мовам інших народів. Це спричинило те, що вже по кількох виставах зал Одеської опери був заповнений. Управа Одеської опери – директор Каргальський, зав. літературної частини Панченко – доклали усіх зусиль, щоб її поставити на найвищий мистецький рівень.

Зокрема, керівництво звертало увагу на чистоту української мови та правильність наголосів у тих співаків, які не були українцями від народження. А от під час шефських виступів на одеських підприємствах жодних труднощів у спілкуванні майстра сцени із заводчанами не виникало. Артист вдивлявся в засмаглі обличчя, що нагадували йому рідних вербівчан (артист народився у селі Вербівці на Станіславщині), згадував батька, матір, материного брата  Івана Юрійовича Семанюка (ми його знаємо як письменника Марка Черемшину), активного пропагандиста творів Тараса Шевченка. Він висловлював упевненість, що полум’яні слова поета «і сходитимуть, і виростатимуть животворною цілющою силою».

Так, вони «виростатимуть»! І Михайло Теодорович видобував з теки аркуші, клав перед акомпаніатором і просив:

– Давай, друже, нашу!

До зали клубу заходили мелодії Миколи Віталійовича Лисенка. Серед трудівників поезії Тараса Шевченка звучали особливо щиро і проникливо. 

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хтось згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені...

... І не пом’яне батько з сином.

Не скаже синові: «Молись.

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись».

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та не однаково мені

Як Україну злії люде

Присплять лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

Тема уболівання за долю України була дуже близькою для Михайла Голинського. Він часто звертався до творів Кобзаря, покладених на музику Миколою Лисенком. Це передусім романси «За думою дума», «Минають дні, минають ночі», «Мені однаково...». Ще один композитор бентежив чутливе серце співака – Яків Степовий (Якименко). Його вокальні композиції, романси, пісні входили до репертуару артиста. Тут, на берегах Чорного моря, лиманів, де поселилися нащадки запорожців, твори у виконанні Михайла Голинського звучали особливо проникливо.

В Одесі він замав нових друзів. Це професори університету Андрій Музичко та Михайло Слаб­ченко, драматичний актор Юрій Шумський. Їм було приємно, що співак з Галичини утвердив авторитет української мови у творах європейських композиторів.

Далі на Михайла Голинського чекав Київ та Харків.

З 1930 року український актор виступав з гастролями в оперних театрах Кракова, Варшави, Познані, Берліна, Рима. Європейські газети із захопленням писали про його вокальні дані та акторську майстерність.

1938 року Михайло Голинський емігрує до США. Тут він виступає з концертами, виконуючи твори українських композиторів, зокрема, і з Одеси.

Того ж року переїздить до Ка­нади, бо там була більша ук­раїн­ська діаспора. Оселяється в Торонто. Тут він очолював літературно-мистецьке об’єднання, підтримував зв’язки з іншими творчими об’єднаннями українців, дописував до українських часописів.

1951 року в Палермо, поблизу Торонто, було споруджено пам’ят­ник Кобзареві. У композиції монумента, який привезли з Одеси, в русі постаті й атрибутах було відтворено образ енергійної, сповненої духовних сил людини-борця. Це був перший пам’ятник Тарасу Шевченкові на американському континенті.

У відкритті пам’ятника взяв участь Михайло Теодорович Голинський. І полинули в канадське небо слова Кобзаря:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні...

Видатний співак відійшов у інший світ 1 грудня 1973 року. А нам залишив те, що не вмирає.

Рубрика: 
Район: 
Выпуск: 

Схожі статті