Зупинитись, озирнутись… посміхнутись!

Юлію ШАРАБАРОВУ - 70!

Юлій Іванович Шарабаров - відомий  одеський журналіст, редактор   багатьох видань, організатор журналістських колективів, справний державний службовець, котрий уміло впродовж десятиліть очолював прес-служби ряду провідних органів влади, цими днями  відзначає свій ювілей! Наш колега протягом багатьох років перебуває серед дописувачів і друзів «Одеських вістей». Багато з його публікацій несуть у собі позитив, інші вирізняє принципова критичність, але всі вони, як і раніше, так і тепер служать одній меті - порозумінню людей, становленню держави. 

Літо 2019-го для Юлія Івановича Шарабарова стане  ювілейним – він ось уже п’ятдесят  п’ять років у одеській та українській журналістиці! Безумовно, період достатній для того, аби сповна поділитися життєвим досвідом і висловити свої міркування про те, як гідно жити і виконувати свою соціальну роль у суспільстві. Саме про це йдеться у книзі  «Великою журналістикою покликані», що днями побачила світ. 

 Щиро вітаючи колегу з ювілеєм і бажаючи йому здоров’я та творчого натхнення, друкуємо у стислому вигляді дві глави з нової книги. 

«ГОДИНА ПІК»  МОГО ЖИТТЯ

Одеською молодіжкою на початку 70-х років керував  мій тезка - Юлій Мазур, людина мною безмірно шанована, перш за все, за мудрий стиль керівництва, у якому на першому плані - нуль зайвих емоцій, повага до колег і якесь дивовижне відчуття усього сучасного. До такого мазурівського стилю я ставився з повагою. Юлій Маркович, уже сам по собі, був викликом бюрократам, шанувальникам міцного голосу і хвацької руки. Як з ним не погодитися - які там «шестерні» у творчому процесі? Що може створити людина, яку з півгодини  «возили носом» об редакторську ковдру? 

З роками я почув майже анекдотичну історійку про те, як у ростовській молодіжці на ранок знайшли прикру помилку. Замість підпису «редактор Марія Калініна» значилося «реактор». Миттєво закрутилося бюрократичне колесо, пішли дзвінки з інстанцій, розбірки, збори колективу, засудження, догани! Колектив тремтів у очікуванні зняття редактора, перебуваючи у мовчазному траурі. Перестрахувалися так, що вже у наступному номері слово «редактор» з’явилося у ще більш кумедному вигляді – «редуктор»!  

Якось я привіз з відрядження до Тару­тинського району, з селища Березине критичну «статтю» про те, що тамтешній клуб уже з півроку на замку. Літо у розпалі, а єдине чим розважається молодь - зустрічі та проводи поїздів на станції. Ось і  лави у  місцевому парку  вже потрощено вщент! 

 Молоді мешканці Березіного жваво та емоційно жалілися мені:

-  Важко без танців та бібліотеки! Удень працюєш, а ввечері тиняєшся темними вулицями! Що за життя? Одна нудьга!

 Розважальною проблемою я щиро проникся і, підтримавши молодь, що називається, “розбомбив” усіх і вся. Через тиждень Юлій Маркович викликав мене до кабінету і спокійно, як він завжди  це робив, запитав:

- А тобі самому подобається стаття?

У відповідь отримав лише кивок моєї голови. На цьому наша розмова з редактором скінчилася, але не припинилися мої роздуми над статтею. Уже через годину, почервонівши, я зрозумів, що припустився фахової помилки, не вислухав самого директора клубу, яка перебувала у декретній відпустці. А треба ж було, треба!

Мазура, до речі, розуміли не усі мої колеги. Що там і казати, авторитарний стиль з його підвищеними тонами, переважав тоді і серед журналістів-керівників. А у видавництві, то й узагалі, робітники розбігалися хто куди, почувши, що директор здійснює вояж «виробничими підрозділами», тобто – цехами.

На посаді відповідального секретаря редакції, а це, як усі знають, фактично, посада головного інженера підприємства, я щойно лише освоївся, але  витяг на собі усі труднощі перманентного переїзду зі старої редакції на вулиці Пушкінській, 37  до нового видавницького корпусу. 

У чому полягали наші виробничі проблеми? Це, казати б, ціла окрема історія. У ній, мабуть, роль головної заковики відігравала та обставина, що редакція і весь журналістський колектив перебували на старому місці у центрі Одеси на вулиці Пушкінській. 

 До того ж  тоді, у 1975-му, якомусь «талановитому» організатору поліграфічного виробництва  на думку спала сумнівна ідея - верстати, котрі відливають газетні заголовки, тимчасово залишити у старій друкарні, а верстку проводити у новому цеху. Це, якби на швейній фабриці одну сорочку шили на двох виробництвах. У одному - комірець і поли, а десь в іншому – рукави. Знаходили у шпальті помилку і видавницький «газик», наче «швидка», мчав через усе місто. Клопоту, зрозуміло, було чимало. А тут ще й графік! Виробничий процес розписано буквально по хвилинах.

  Одного  дня завітав до мого нового  кабінету… Васілій Пєсков. Так, так, саме той знаменитий  на усю тодішню країну знавець природи і тваринного світу, статті якого періодично з’являлися  на сторінках популярної «Комсомольской правды» і мали шалений успіх. Автор знаменитої книги «Кроки по росі», Васілій літав до Стамбулу, де зустрічав полярників, котрі транспортним судном поверталися з Антарктиди і розраховував завчасно, на переході із Стамбулу до Одеси, підготувати матеріал для своєї газети. 

Пєсков виявився простою у манерах людиною без жодних натяків на те, що він «представник центру», а, отже, потребує особливої уваги. Коли надійшов обідній час, московський гість чомусь замислився і спитав мене з серйозним виглядом:

- Ось скажи мені, будь ласка, чому у Стамбулі на кожному кроці тебе смачно нагодують, а у наших їдальнях тільки жалюгідний «комплекс» із компотом? 

  Я тоді відповів знаменитому Васілію Пєс­кову цитатою з пісні популярного у ті часи Володимира Висоцького:

     - Зате найкращі в світі в нас ракети і балет! Тут не до бутербродів з ікрою!

Отакий був час! Один з наших співробітників полетів з делегацією до Анголи, відвідав тамтешнє столичне видавництво, щиро розповідав про   стенд, по суті - шафу, яку ми зробили для належного приймання надрукованих оригіналів з відділів! І зніяковів, коли у цехах і кабінетах редакції відсталої країни побачив промислове телебачення!

До нового комплексу видавництва  «Чор­номорська комуна» буквально внадилися «імпортні» делегації. Особливо їх цікавив набірний цех, де стояли могутні, слонової статури, лінотипи. 

Згодом ми зрозуміли причину такого інтересу. Іноземці відвідували наше видавництво як такий собі ретро-музей! Ну, приміром, як якесь припорошене пилом паровозне депо… Сьогодні, у часи повної комп’ютеризації, про таке і згадувати страшно.  

  І все ж нелегко було залишати старе приміщення на Пушкінській. Тут стіни дихали історією, круті мармурові сходи вели прямісінько у повісті Костянтина Паустовського, Валентина Катаєва і до  «Золотого теляти» відомих  одеських авторів-сатириків. Я досі вірю, що кожна редакція – особливе місце, де сконцентрована творча напруга усіх поколінь її журналістів.

 З одеської молодіжки талановитих «акул пера» вийшло  чимало. І багатьом з них я вдячний за наставництво, за підтримку, за довіру під час довгих і складних редакторських років.  

  Під склепінням старої  редакції, постійно заклопотаний творчими справами, рідко згадував той день, коли мене, п’ятнадцятирічного юнака, до кабінета редактора Олега Приступенка буквально підштовхуючи, привів чоловік нашого класного керівника Неоніли Вікторівни Лук’янової, викладача російської літератури, яка відчула в мені журналістській нахил під час змагань у шкільному клубі веселих та винахідливих. Ним тоді марили усі. Я ж вивів класну команду до перемоги на районному рівні, сам писав  сценарій,  усі мініатюри, музику і конкурсну пісню, малював і навіть поставив один танок.

ГІРКИЙ МЕД ТВОРЧОГО ДЕБЮТУ

Редактор Приступенко запропонував мені спробувати сили у відділі листів та масової роботи, у якості так званого «позаштатника». Тут мене зустріла вельми мила і приємна жінка, досвідчений журналіст Яніна Асенько. Зазначу, що керував цим відділом Семен Лівшин, капітан одеської  команди  КВВ, людина популярна на увесь молодіжний світ. Із Семеном ми порозумілися… але я з жахом поглядав на красномовний символ начальницької принциповості –  сувенірна плаха із сокирою на ній, що красувалася на його робочому столі.  

 Саме тому було особливо приємно, що перед походом на  перше  завдання мене наставляла саме Яніна Станіславівна. 

- Усе просто! Необхідно написати критичну замітку про магазин «Бджільництво»... Ти тільки уяви собі! Ці нахаби хазяйнують на центральній вулиці.  І самі, як бджоли “гудуть” там цілісінький день! - поставила задачу досвідчена журналістка. 

- Це ж якесь неподобство, - продовжувала Асенько, проводжаючи мене до виходу з редакції, - якісь алюмінієві бідони з тим медом, посеред тротуару…  Розберешся?

Перша в моєму творчому житті замітка у газеті недвозначно і суворо вимагала - магазин «виселити»  кудись… ну, наприклад, на  той же  Привоз! Розмістити його там, де йому, начебто, і місце! 

Цілком вірогідно, що саме «майстри світла і тіні» хотіли витурити «солодких» сусідів з їхнього приміщення і прихопити їхню простору залу під салон для зйомок… Але от дивина. Попри усі настрої громадськості,   висновки санітарного контролю, архітекторів, сувора дійсність йшла у розріз із моєю публікацією. «Фортеця»  бджолярів так і не викинула білого прапора! І це була мені добра наука на все життя: не кожен камінь можна зрушити з місця, хоч і лежить він на самій поверхні…

Уже моя перша у житті замітка у серйозній газеті навчила вельми помірковано ставитись до того, що розповідають журналісту люди і обов’язково відшукувати мотиви, які спонукають їх  звертатись до редакції зі скаргами. Без цього пошуки правди марні.  

У журналістському житті бувало різне – аноніми, чиї дописи до інстанцій, наче голуби з горища,  «вилітали» з  райкомівських сейфів, хабарники, що мали потайні місця для передачі певних сум і подарунків. 

Для кожного журналіста критичні та й проблемні виступи на шпальтах газети складають особливу гордість. Ну, і, безумовно, додають упевненості в собі. Отож, після низки таких публікацій, я вирішив, що вже маю право вступити у творчу журналістську  спілку. Приймали мене до неї у кабінеті відповідального секретаря Івана Митрофановича Коляди, про якого усі відгукувались коротко. Російською це звучить так: «Коляда – вот это да!».  І справді - фронтовик, інвалід війни, кавалер орденів «Слави», вважай – герой! Що там казати! Завжди носив свіжу вишиванку, вигляд мав академічний – недарма ж був племінником письменника Івана Микитенка, того самого, що написав повість «Вуркагани».

Запам’яталося, що перед розглядом питання про прийом Іван Митрофанович повідомив новину про те, що закупив спеціальні блокноти для творчих самозвітів кожного члена спілки, у який він занотовуватиме усі свої публікації. Редактору «Вечірки» Борису Дерев’янку, який задумливо палив свою духмяну люльку під кабінетним вікном ця ідея не видалася цікавою. Він спокійно спитав Коляду:

- Навіщо це треба?

- Ну, ми ж підемо… колись, - з посмішкою, але невпевнено пояснював відповідальний секретар, - блокнот залишиться…як спогад!

- Іване Митрофановичу, - сказав Дерев’янко, - як надумаєте йти, то зайдіть до мого  кабінету – хоч у шахи пограємо!

Журналісти дружили з гумором...

Згодом, з роками, була і стаття, у якій я розніс небезпечний проект виносного Одеського морського нафтотерміналу поблизу прилиманської Григор’ївки. Саме вона викликала ажіотаж у Міністерстві транспорту. 

Там зрозуміли, що запропонований однією західною фірмою варіант виносити  буї для приймання нафти далеко у море, відверто застарілий і небезпечний. Тим більше, що така практика існує тільки у південних океанських нафтопортах, де стаються великі коливання прибережних вод під час припливів і відпливів, і танкер не має можливості  намертво стати “під стінку”.

 Наше Чорне море,  до того ж узимку нема-нема та й замерзає. Отож, проект той “протухлий”  і навіть шарлатанський! Висновок мій був категоричним. Такі комплекси стоять тільки у захолустних країнах світу. Міністерські  начальники тоді мені повірили, зрозумівши, що з Одеси вже вистачить такої неприємності, як аміакопровід.

Досьє «ОВ»

Юлій Шарабаров з юнацьких років дописував до одеської молодіжки  «Комсомольська іскра», а офіційно став газетярем у студентському «Вимпелі», виданні тодішнього Одеського інституту інженерів морського флоту, де колись навчався і друкувався на сторінках  багатотиражки  цього вишу гуморист Михайло Жванецький. Саме там осягнув азбуку газетної справи. Під час служби в армії перебував на посаді військового кореспондента газети «На сторожі Батьківщини» у Центральній групі військ.                                   

Згодом, у тій же  молодіжці, пройшов усі ключові сходинки - від молодшого літпрацівника до головного редактора. Потім, уже в 90-і роки доля привела його у Чорноморське морське пароплавство на клопітну посаду прес-аташе. З далеких рейсів і закордонних відряджень Юлій Іванович привозив захоплюючі творчі звіти про нелегку працю моряків, нариси про кращих людей морської компанії, про життя у заморських краях. 

Наприкінці дев’яностих працював власкором транспортної газети України «Магістраль»  на Півдні України, висвітлюючи проблеми морської галузі. Його голос чули моряки ЧМП на далеких широтах. Юлій Шарабаров у середині 90-х був одним з авторів та ведучих радіостанції  «Рідна гавань» на Одеському державному радіо.

Подальший його творчий шлях пов’язаний з посадою прес-секретаря голови Одеської обласної ради, згодом - державної адміністрації, прес-службами податкової адміністрації,  Одеської залізниці. Має 7-й ранг державного службовця, спеціальне звання радника податкової служби першого рангу.     

У якості шеф-редактора редагував журнали «Ласкаво просимо до Одеси», «Одеський регіон» (англійською та російською мовами), відповідав за випуск газети «Одеський податківець», працював заступником редактора видання «Чорноморський  гудок». Співпрацює з нью-йоркським журналом «Біла акація». Зі статтями на теми історії Одеси постійно виступає у газеті Одеської гільдії власних кореспондентів «Вікна». Під рубрикою «Історичні етюди» відкриває для себе і одеських читачів забуті сторінки книги історії українського козацтва з одним бажанням - повернути добре ім’я тим, у кого його відібрали буремні  часи і нерозбірливі літописці. 

 Юлій Шарабаров нагороджений “Золотою медаллю української журналістики”. Дипломант міжнародного літературного конкурсу «Золотий Дюк».  Член Національної Спілки журналістів України з 1975 року.

Рубрика: 
Район: 
Выпуск: 

Схожі статті