Ці слова видатного поета сучасності Белли Ахатівни Ахмадуліної, яка стала символом поезії, нарівні з Ганною Ахматовою та Мариною Цветаєвою, якнайкраще передають атмосферу її творчого вечора, який відбувся в Одеському російському театрі.
Мало кому відомо, що значення давнього тюркського прізвища «Ахмадулін» означає – «звеличений від Бога», тобто «божественний». Справді – рукою Белли Ахмадуліної водить Бог. І недарма в одному зі своїх віршів вона порівнює боязкість і зніяковілість перед чистим аркушем – з готуванням входження до храму Христового:
Не дай мне бог бесстыдства
пред листом бумаги,
беззащитной предо мною…
А ритм її віршів – це воістину подих творця, який твориться вищою гармонією, що підноситься до безмежності. Тому, без перебільшення, можна назвати цю зустріч винятковою подією в культурному житті міста. Адже, мабуть, немає жодної культурної людини, яка б не знала цього імені. Белла Ахмадуліна вважається одним з найбільш яскравих поетів, що почали свій творчий шлях наприкінці п’ятдесятих. Її перу належать десятки поетичних збірників, перекладених багатьма європейськими мовами.
У квітні цього року, у дні ювілею поета, «Одеські вісті» опублікували чудову статтю літературознавця Валентини Ковач про творчість Белли Ахмадуліної. З огляду на те, що зараз поет практично не виступає перед глядачами, зустріч з «королевою поезії» стала справжнім подарунком для одеситів.
Адже домінанта її творчості – прагнення оспівати, «воздать благодарение... любой малости», її лірика сповнена освідчень в любові і перехожому, і читачеві, але насамперед друзям, яким вона готова віддати все, – пробачити, врятувати, захистити. У її віршах усі нюанси любові – від чекання, розлуки, зради, переживань до розривів і глибокої печалі. Ахмадуліна, мабуть, єдина підпорядкувала зміст мови – музиці мови, розум – звуку, і дійшла до тієї межі, за якою людського в поеті, по суті, вже не залишається, а є тільки божественна субстанція і зачарованість:
Опять, перо мое,
темным-темно ты пишешь.
Морочишь и гневишь
безгрешную тетрадь.
В угодиях ночей
мой разум дик и вспыльчив,
И дважды изнурен…
Тендітність і музикальність, витонченість, яскравість і піднесеність – всі ці епітети однаково точно характеризують зустріч з Ахмадуліною. Але особливе враження залишає її чарівний, неземний, воістину божественний голос, з яким вона співучо, – раптом грозно «завиваючи» або переходячи на шепіт, шелест і невловність, читає свої вірші:
Лбом и певческим
выгибом шеи,
О, как я не похожа на всех…
Стоячи на сцені, як влита, вона перетворюється в таємничу фею. Від її гіпнотичного голосу з’являється тремтіння і кожний відчуває невідому містерію вже в самому собі і пізнає щось, чого не знав раніше.
Однажды покачнувшись
на краю
Всего, что есть,
я ощутила в теле
Присутствие
неповторимой тени,
Куда-то прочь
теснившей жизнь мою…
У кожному її вірші – неповторне зітхання, своя печаль, своя тональність, свій захват, докір і гордість. Їхня трепетність, пронизливість і почуттєва оголеність пориваються, подібно до спиралі, угвинчуючись в простір душі. Це вже не вірші – це молитва. І залишається враження, що перед нами небожитель, і навіть не в переносному, а в чисто прямому значенні:
Так мучилась! Так близко
подошла к скончанью мук!
Не молвила ни слова,
А это просто возраста иного
искала неокрепшая душа…
Вірші тримають увагу, не дозволяють відірватися від блаженства сприйняття глибинного змісту сказаного:
Я неусыпным
выпила зрачком
Треть совершенно
полного объема
Одною мной
растраченной Луны…
У всіх, хто побував на творчому вечорі Белли Ахмадуліної, залишилося відчуття причетності до божественного світла мудрості. У душі кожного збереглася співзвучна її поезії мелодія – негучна, трохи смутна музика ностальгії за вічною істиною:
Поэта долг –
пытаться единить
Края разрыва
меж душой и телом.
Талант – игла.
И только голос – нить…
