Черговий концертний сезон Одеської філармонії підійшов до завершення. Він був багатий на події. Не маючи наміру підбивати підсумки і давати оцінку, скажу лише, що із зовнішньої сторони музичне життя нашого міста виглядає і цікавим, і яскравим, і напруженим. Але якщо, образно кажучи, покласти руку на пульс, то помітиш: він рівний, спокійний, інколи навіть в’ялий, лише рідко виникає деякий сплеск, деяке душевне хвилювання, справжні емоції, коли серце вискакує з грудей, а сльози підступають до очей. Але саме заради цих рідкісних хвилин ми і ходимо до філармонії.
У нинішньому році я не без подиву помітив, що справа навіть не в іменах виконавців. Справа – в тенденціях музичного виконавства, які позначаються з кожним роком все більш виразно. Одна пов’язана з все ще збереженою традицією, яка у піанізмі йде від Г. Нейгауза, у скрипичному виконанні – від Д. Ойстраха, та й взагалі грунтується не тільки на музичних, але й на етичних заповітах тієї культури, яка панувала на просторах колишньої Російської, а потім і радянської імперії. Кредо цієї культури – справжність.
Справжність духу автора виконуваного твору. Справжність духу виконавця. Тому, як говорив, К.С. Станіславський, “режисер помирає в акторі, актор помирає у ролі”. Якщо застосувати це до музичного мистецтва, то зрозуміло, що найблискучішого, віртуозного виконання найважчих пасажів – недостатньо. Потрібно, щоб, граючи Моцарта, ти сам хоча б декілька хвилин ніби побув Моцартом. Важко? Ох, як важко! Набагато легше – репетирувати хоча б по дванадцять годин на день, перемагати на конкурсах, словом, бути роботягою Сальєрі, “міцним професіоналом”.
Друга тенденція – характерна для того середнього стилю виконання, що панує в епоху постмодерну на Заході. Слухача не потрібно занадто хвилювати – потрібно дати йому “культурно відпочити”. Тому головне – “красивий звук”, бездоганна техніка, віртуозний блиск, вміння “працювати на публіку”, заводячи її не гірше, аніж це вміють робити естрадні кумири. Що ж стосується “справжності духу”, то … згодиться й уміла імітація. Причому, що вищий рівень виконавця, то тонша ця імітація. Слухач і не помітить обману – тим паче, що і кваліфікація слухачів неухильно спадає. Головне завдання виконавця тепер – не стільки у тому, щоб збагнути музику, скільки у тому, щоб сподобатися слухачеві. І тому найвиразніше ця тенденція виражається у, так би мовити, “обрядженні в естраду” класики. То нехай вибачають мені цей неологізм, який означає, що класика тепер живе за законами естради, масової культури, що висока культура вимушена існувати за законами “нижчих жанрів”.
Про все це на сторінках газети я вже неодноразово розповідав. Вибачте, якщо повторююся, – хочу, щоб читач виразніше вловив суть проблеми. Обидві ці тенденції дуже рельєфно помітилися у недавньому концерті нашого Національного філармонійного оркестру під керівництвом Хобарта Ерла. У першому відділенні прозвучали відомі каприси Н. Паганіні в обробці для оркестра, яку зробив чудовий український композитор Мирослав Скорик. Вражаюча оркестровка, дуже розумно зіткана музична тканина. То чуєш звуки якихось екзотичних ударних, то лине спів скрипок – увесь арсенал великого оркестру задіяний, і, потрібно визнати, дуже ефектно! І несподівано ловиш себе на відчутті, що Паганіні з його романтичним смутком, з його пристрастною напругою душі – тут зовсім ні при чому. Це просто красива музика. Майже естрадна. Несподівано чуєш танцювальний мотивчик. Оркестр звучав прекрасно – потрібно визнати, то Хобарт Ерл такі речі вміє і любить робити. І я навіть не стану роздратовано бурчати, розуміючи, що все це – цілком у дусі часу, з яким сперечатися марно.
А потім Олексій Ботвінов виконав концерт № 4 соль-мінор для фортепіано з оркестром С.В. Рахманінова. І це було зовсім не у “дусі часу”! З першої ж ноти – потрібно було вслухатися у цю музику, яка, по суті своїй, як це ставало з кожним тактом все зрозуміліше, була болісним роздумом композитора про свою долю, про долю Батьківщини. Перший великий твір, створений в еміграції. І освистаний, незрозумілий. Ну, звичайно, публіка і тоді хотіла зовсім не “болісних роздумів”, а насолоди, так би мовити, фірмовою рахманіновською мелодійною красотою. А її тут немає! Є – душа, вирвана з рідної землі, позбавлена опори, – вона хоче злетіти, і не може, весь концерт – про неможливість і пристрасну жагу польоту. Але у композитора є ще у запасі гордість і воля – і звучать сухуваті акорди, падають скляні звуки, не згасає напруження волі. Ось народжується на мить співуча фраза, і скрипки підтримують мелодію фортепіано, – здається, струмочок весняний тече! Однак струмочку не пробитися, весні – не бути. Протягом всього концерту – таке відчуття, що руйнується, безперервно руйнується чорне небо. Але ось лірика другої частини – і коли вступає оркестр, то здається, що все ще може бути врятовано, що й емігрант Рахманінов – все той же Рахманінов, який не втратив, так би мовити, своєї екзистенції, здатний повернутися до самого себе – попереднього. Але порятунку немає, і барабан у фіналі – доречний, і розверзається безодня відчаю, в яку всі ми падаємо.
Що це було? Це була музика? Чи це було вже не знаю скільки хвилин життя, такого інтенсивного, драматичного, глибокого, яким воно ніколи майже не буває у нашій повсякденості? Саме за цим ми і йдемо до філармонійної зали. Щоб пережити мить буття, можливу у присутності музики. Я зовсім забув про Ботвінова, тому що не було ніякого Ботвінова – був один тільки Сергій Васильович Рахманінов. Виконавець – “помер” у авторі.
Зізнаюся, я раніше чув цей концерт у цьому ж виконанні – у грудні 2005 року. Він і тоді вразив мене своїм трагізмом, – але не такою мірою. А тепер Ботвінов грав так, що я з першої до останньої нотки розумів, про що це. Він грав “екзистенціально”, з повною, жертовною самовідданістю. А інакше не можна, інакше буде чергова імітація, підробка, “другорядний продукт”, яких багато на сьогоднішньому “музичному ринку”. І Хобарт Ерл не підвів, був істинним співавтором піаніста, хоча твір цей рідко виконується ще й тому, що він для диригентів важкий.
А потім піаніст знову сів за рояль і зіграв “Елегію” Рахманінова, – після того, що ми тільки що слухали, вона звучала цілком разюче, повітряно, поетично, знову відкриваючи нам високі і ясні небеса, які здаються тільки-но назавжди втраченими.
…Після такого – хочеться з надією чекати нового концертного сезону.
