ВОЛОДИМИР ГАРАНІН. ДУМА ПРО СІРКА. ПОЕМА. «БІБЛІОТЕЧКА ЖУРНАЛУ «МОРЕ», ОДЕСА. 2007
В історії кожного народу, як і в житті кожного військово-політичного діяча трапляються події, які й через багато століть примушують знову й знову звертатися до них, на глибинному історичному рівні досліджувати і самі ці події, й оте соціально-політичне, національне та військове тло, якими вони зумовлювалися і на яких розгорталися.
Так от, був в історії українського козацтва і в біографії його отамана Івана Сірка такий психологічно вразливий факт: в 1675 році, здійснивши переможний похід на Кримське ханство, Сірко повертався на Січ, маючи шість тисяч полонених татар та сім тисяч визволених з неволі християн-бранців. Дізнавшись, що дехто з визволених українців не бажає повертатися в Україну, полководець наказав колишнім бранцям поділитися: хто хоче, нехай іде з його військом в Україну; хто не хоче, нехай повертається до Криму. Повіривши, що їх справді відпустять, три тисячі (!) колишніх бранців заявили, що вони воліють повернутися до Криму, де їх уже чекають сім’ї, господарство або милостиві рабовласники-господарі.
До глибини душі вражений таким виявом зради, полководець піднявся на високий пагорб і довго спостерігав, як величезний гурт українців відходить у Таврійські степи, а тоді звелів молодим козакам осідлати коней, наздогнати ці три тисячі відступників і всіх до одного... вирубати. При цьому він попередив, що поїде слідом, щоб особисто переконатися, що наказ його виконано.
Коли триста козаків вирубали всі три тисячі зрадників, Сірко прибув на місце страти, подякував козакам за службу, а до порубаних звернувся зі словами прощення.
Одразу зізнаюся, що цей історичний вступ я взяв зі “вступу” до своєї власної поеми “Судний похід Івана Сірка”, опублікованої у збірці “Чорний гонець”. Чому з власної? Та тому що, на жаль, В. Гаранін не подав такого пояснення до власної поеми, хоча розрахована його книжечка явно на школярів, на молодь, і відсутність такого історичного введення до теми одразу ж знижує ефект історизму “Думи про Сірка”, ефект психологічної напруги сприйняття цього твору.
В основу своєї поеми Володимир Гаранін взяв той найтрагічніший в житті отамана Сірка момент, коли він, звелівши вирубати три тисячі відступників, аби інші в Україні не могли брати з них приклад, та шоб ці тисячі не взяли участь у битвах проти козаків самі і не плодили собі подібних, – постав перед власним сумлінням, перед нещадною совістю, перед глибинними душевними сумнівами: а чи правдиво і праведно вчинив він, віддаючи такий наказ? Чи мав він право на винищення цих людей і чи самі вони, зр, зрки, мали право на таке національне відступництво? Тобто, перед тими проблемами, перед якими предкам нашим не раз доводилося повставати і в часи запорізької вольниці, і в часи Гетьманьщини; в часи революцій і Другої світової:
Хто розсудить і хто зрозуміє мене,
Що суддею я став в цю годину
трикляту?!
Чи ж прокляття на нашій землі промине,
Коли виплаче очі знедолена мати?
Вірю я, сподіваюсь: віки проминуть
І нащадки не будуть до мене суворуворr>
Що добро я хотів, мов намет, розіпнуть,
На сльозах,
На благаннях,
На крові
Й на горі...
Як і будь-який інший великий поетичний твір, поема “Дума про Сірка” позначена емоційно-художньою нерівністю: якісь фрагменти її виписано на одному смисловому подихові, якісь дещо пробуксовують в інформаційності, але, на честь В. Гараніна, впродовж усього твору він залишився вірним жанру новітньої думи, по вінця заповненої думами-роздумами його героя.
Поет дуже уважно, обережно і по-своєму вразливо відтворює оцей стан покаяння перед побратимами своїми і перед вічністю, коли отаман розуміє, що за праведне поривання своє йому доводиться поставати в ролі неправедного судді; а за військово-патріотичні переконання козацтва, яке й так дорого заплатило за визволення цих зрадників-потурнаків з кримського полону, йому особисто, отаману Сірку, доводиться ще й платити жахливо жорстоку ціну – страти великої кількості беззбройних людей, а відтак, і страти власного сумління, власного душевного спокою.
Услід за поетом, Сірко розуміє, що, скільки часу житиме в народі згадка про цю його розправу, стільки часу ім’я його залишатиметься між жорстоким осудом і не менш жорстокою... похвалою. Й ось тут Гаранін віднаходить, на мій погляд, єдино вірний психологічний хід: його отаман боїться не так жорстокого осуду сучасників і нащадків, як “солоденької отрути похвали” тих, хто втішатиметься і самому факту такої масової зради, і факту жорстокого винищення українців-зрадників, яке, звичайно ж, заплямовує образ істинного патріота і видатного полководця. Відтак, в поемі натрапляємо на психологічно та філософськи вивірені рядки:
І не слави шукав я.
Хай згине вона! –
Чи в кайдани історії буде закута!
Знаю добре:
Огуда мені не страшна.
А страшна похвали
солоденька отрута...
За всієї складності і багатоплановості обраного сюжету, авторові вдається обійтися без явних словесних пустот і зайвої затягнутості оповіді; мова твору – метафорична, образна, оживлена та пожвавлена істинно народною лексикою та істинно українським національним мисленням, згідно з яким навіть позбавлення братів-українців ганьби зради – через очищення смертю, повинне сприйматися, як “...наша нестерпна любов до братів наших блудних хай щастям озветься”. У цьому творі є чому подивуватися і чим захоплюватися; та найважливіше, що він спонукає до поглибленого пізнання історії козацтва, історії нашого народу. А чи не в цьому основне покликання подібниібниторико-філософських витворів мистецтва?
