До Рені Василь Чайников приїхав на початку сімдесятих. У його документах значилося: майстер VІІ розряду. В друкарні зробили висновок: помилка. Адже всім відомо, що найвищий розряд - VІ.

Але це була не помилка. Дуже рідко, але все ж таки зустрічаються в житті майстри такого класу.

Ренійські лінотипи, верстати, на яких набиралися газети, були "добиті", ледве працювали. Одного разу Василь Михайлович вирішив зробити капітальний ремонт основної друкарської машини.

Наприкінці робочого дня директор друкарні заглянув до цеху - довідатися, як набирають черговий номер.

Набору не було - ні рядочку. Більше того - не було й лінотипу. Всю підлогу в цеху було вкрито запчастинами. Що ж стосується майстра, то він - колишній фронтовик - уже встиг збігати до найближчого кафе і випити "бойові сто грамів". Причому, цю процедуру, судячи з усього, він повторив кілька разів - як забажала його широка російська душа. Михайлович безтурботно попихкував своєю цигаркою і знай, жартував з працівниками друкарні... Затримка випуску газети в ті партійні часи означала для директора підприємства догану із занесенням. Якщо ж газета взагалі не виходила, а в даному випадку йшлося до цього...

Всю ніч директор друкарні прощався з партквитком і посадою.

Для Чайникова ж вночі попрацювати - наймиліше. Всі порозходилися, в цехах тихо. Кілька годин зосередженої роботи - і лінотип став на місце. Майстер налагодив складну машину і до ранку встиг набрати увесь номер газети!

Завершивши справу, Михайлович, щоб потішитися над начальством, весь набір... сховав.

Директор друкарні, звичайно, був не ликом шитий: зайшовши вранці до набірного цеху, відразу зрозумів - повний порядок! Поплескав свого лінотипіста по плечу: "Михайловичу, ти забув сховати оригінали".

Тексти з надірваними куточками справді лежали на верстальному столі, що в Чайникова означало - набрано.

Ох, і засмутився лінотипіст! Ох, і лаявся! Це ж треба так схибити!

Високий пілотаж Чайников демонстрував тисячі разів. На газетній сторінці, яку він набирав, коректор знаходив якісь дві-три помилки. Крім того, поспішаючи, буває, редакція не вичитає, а Михайлович на ходу всі коми по місцях розставить і навіть незграбне речення правильно перебудує. При цьому клянеться-божиться, що не знає жодного правила правопису, і взагалі в нього 7 класів освіти. Війна проклятуща не дала довчитися.

Василю тільки виповнилося сімнадцять, коли до технікуму, де він навчався на першому курсі, прийшов військком: "Вам доведеться, товариші, захищати Батьківщину".

Йшов 1943-й рік. Але потяг, на подив юнака, пішов не на захід, а на схід.

Війна для рядового піхоти-матінки кулеметника Чайникова почалася вже після Великої Перемоги.

- Навіть бувалі фронтовики говорили, що воювати з японцем важче - підступний це ворог. Пам'ятаю, йшли по дорозі - чоботи хромові на узбіччі в невисокій траві стоять. Новенькі. Я подумав: та навіщо вони мені, у мішку тільки тягати. А наш старшина спокусився. Тільки руку простягнув - снайперський постріл, і немає нашого старшини... Одного разу наш батальйон потрапив в оточення. Але комбат Прищепа - я б йому тричі Героя Радянського Союзу дав - зумів нас врятувати. Жоден не загинув. Цей майор всю війну пройшов, груди в орденах, а як своїх солдатиків цінував і беріг!

В одному з боїв кулеметнику Чайникову осколок розбив ліву кисть руки.

- Ампутувати! - наказав головний лікар шпиталю.

- Я не дам цього солдата. У дев'ятнадцять років хлопцю руку відрізати? - тихо, але твердо сказав майор Федоров.

- Що-о?! - підполковник від гніву побілів. - Почнеться в бійця гангрена - під трибунал підеш!

Сім операцій провів хірург, збираючи воєдино фаланги і сухожилля. Вся рука у Василя Михайловича в шрамах. Але працює! Ця рука - на все життя нагадування і заклинання: кожна людина у своїй справі зобов'язана бути справжнім майстром.

Чайникова війна виховувала й навчала. В його житті були старші лейтенанти Нестеров, Новиков, Большаков - усіх пам'ятає поіменно. Говорить, командири до рота нічого не візьмуть, доки бійці досита не наїдяться.

А потім молодого піхотинця-кулеметника роздивилися - до контррозвідки перевели.

В розвідку з Чайниковим - можна...

Після війни Василя запросили працювати до військової друкарні. Що це таке, сільський хлопець не знав, і погодився тільки тому, що там на складах лежало багато старих журналів і книг. У друкарні він і зустрів дивовижну дівчину Ніну, котра стала його вірною супутницею на все життя.

У другій половині 60-х років Чайников працював у місті Чусовая Пермської області - складачем і наладчиком місцевої друкарні. Його кращим, нерозлучним другом був Віктор Астаф’єв - тоді кореспондент газети "Чусовский рабочий".

- Якщо чесно, роботу в газеті Астаф’єв не надто вже й любив, - розповідає Василь Михайлович. – За вдачею він не був газетярем, таким пронозою-репортером, і в журналістиці особливим талантом не вирізнявся. Нерідко на зборах Вітьку критикували за недоліки в роботі і за лінощі. Насправді він багато писав. Так багато, що постійно приходив до мене в друкарню і просив чистого паперу для чернеток. Ми часто збиралися в комірчині у журналіста Аркашки Нікольського і втрьох випивали по чарочці. Аркашка читав свої вірші, а Вітька - прозу.

Василь Михайлович Чайников з доброю і мудрою Ніною Леонтіївною нині на пенсії. Вони виховали трьох дітей і тепер разом радіють п'ятьом онукам.

Михайлович уважно читає газети, зокрема і "Одеські вісті".

Суд колишнього майстра друкарні, майстра сьомого розряду, особисто для мене – найстрашніший і найголовніший.