У 1940 році Микола Георгійович Никопорчук вступив до ремісничого училища.
Війна, що почалася, перервала навчання. Близько 800 хлопців були терміново евакуйовані з Одеси.
- Довезли нас до Миколаєва. Я і мої друзі – Яша Халевич з вулиці Колонтаївської, Гриша Ушеров з Дальницкої – не могли змиритися із тим, що ми залишаємо рідну Одесу саме тоді, коли до нашого міста наближаються фашистські загарбники. Ми вирішили тікати, - розповідає Микола Георгійович, - йшли пішки, потім нас наздогнав загін моряків із крейсерів «Червона Україна» і «Червоний Кавказ». Матроси довідалися, що ми одесити, і взяли до своєї команди. Через кілька днів ми були вже на першій лінії оборони.
В Одесі воювали не лише моряки, але й піхотинці, прикордонники. Сміливі рейди до лінії фронту робив бронепоїзд «Чорноморець».
У бою під станцією Вигода бронепоїзд зупинився – із рейок зійшла колісна пара. Фашисти одразу ж підсилили вогонь. Кулями було пробито тендер, із багатьох отворів йшла вода. Щоб колісну пару поставити на рейки, потрібно було підкласти спеціальні «жаби» (вони були на бронепоїзді). Гостра ситуація ускладнилася тим, що між шпалами і важким бронепоїздом був невеличкий простір, доросла людина не могла в нього протиснутися. Тоді згадали про хлопчиків.
Ми ледве пробралися у вузьку щілину між шпалами, із труднощами підклали «жаби». Бронепоїзд став на рейки. Нас трьох з лінії фронту його екіпаж привіз до Одеси.
У жовтні 1941 року в Одесі настали суворі дні фашистської окупації. Почалися облави, арешти, розстріли, під погрозою смерті було введено окупантами комендантський час, до гетто зганяли євреїв. Ми вмовляли Яшу Халевича залишитися з нами, обіцяли надійно сховати його до приходу наших. Доля Яші склалася трагічно. Вулиця Середньофонтанська в роки окупації стала дорогою смерті для євреїв Одеси.
Одного разу перукар Андрій Чижевський, якого ми добре знали, познайомив мене із Григорієм Федоровичем Мартинюком – тим самим, що по нашій Прохоровській і Дальницькій у дні оборони Одеси 21-м трамваєм підвозив на ІІ Заставу продукти, боєприпаси. Григорій Федорович порадив мені піти на колишню роботу до паровозного депо, в якому господарювали румуни. Я згарячу хотів обуритися, а Мартинюк продовжував: «Нам дуже треба, щоб ти мав нічну перепустку».
Так я почав «працювати» на окупантів, вивчати тонкощі паровозної справи. Колишній моряк Володя Абрамов навчив «реставрувати» промивні люки паровозного казана. Кілька акуратних ударів молотком – і ледь розхитана пробка, під тиском пару зі свистом вилітає із казана. Потрібно гасити топку, щоб усунути ушкодження, потім знову піднімати пари, а на цю операцію йде мінімум 8 – 12 годин.
На початку березня 1944-го нас зібрав Григорій Федорович Мартинюк. Під його керівництвом було розміновано входи до катакомб по вулиці Прохорівській, 1 і 42, на розі вулиць Головковської і Картамишевської. Ми, 15 чоловік, увійшли до катакомб, вхід на Головковській був настільки малим, що пробиратися до підземелля можна було тільки поповзом...
В катакомбах я познайомився із командиром партизанського загону Степаном Іллічем Дроздовим, начальником штабу Павлом Миколайовичем Прокопенком, чехами Яном Павликом, Михайлом Кончитою й ще із багатьма бойовими товаришами...
Про героїчні справи партизанського загону Степана Ілліча Дроздова написано багато безсмертних сторінок. І, мабуть, найяскравішим був нерівний бій в ніч з 9 на 10 квітня напередодні дня визволення міста-героя Одеси.
- Нас тоді було чоловік 150 і чехів 60 – 70. Треба було затримати колону відступаючих німців по вулицях Степовій, Мельницькій. Ми розділилися на кілька груп від Джутової, Головковської, від Степової до Прохоровської. Бій був швидкоминучим. У районі скверу Мойсеєнка по вулиці Мельницькій утворилася «пробка». Чотири ряди застряглої фашистської техніки змусили німців зупинитися...
Мало хто знає, що Микола Георгійович Никипорчук одним із небагатьох бачив, як на Мельницькій, навпроти заводу «Шустов”, обірвалося життя чеха Яна Павлика, могила якого знаходиться на Алеї Слави біля обеліску Невідомому матросу; смертю хоробрих загинув у цьому бою бойовий товариш Миколи Георгійовича Валентин Рибалко.
Визволена Одеса раділа. За рішенням військкомату, Микола Георгійович Никипорчук знову повернувся до паровозного депо, але ненадовго. В серпні 1944-го його, залізничника, спеціальним наказом призивають до армії. У цивільній одежі зі зброєю, боєприпасами, вибухівкою із польового військового аеродрому група парашутистів-залізничників вночі чотирма транспортними літаками викидається десантом в Карпатах у районі міста Воловець і станції Бесхід. У ті дні наші війська стрімко просувалися на захід, частина залізничної колії Львів-Чоп із трьома тунелями в горах залишилася під контролем фашистів. Десантники знищили охорону, зберегли стратегічно важливі залізничні об'єкти. Після цієї бойової операції Микола Георгійович потрапив до військового госпіталю. Його мирне трудове життя тривало у тому ж паровозному депо, в якому він пропрацював 41 рік.
Зараз груди ветерана-залізничника прикрашають орден Великої Вітчизняної війни, бойові медалі, нагорода Президента України – орден «За мужність».
Міцного здоров'я, щастя Вам, Миколо Георгійовичу.
