Сьогодні фронтовики повертаються пам'яттю до тих років, коли боролися з фашистами. Багато хто з них беруться за перо і пишуть свої армійські мемуари. Борис Іванович Іванищенко одержав перше бойове хрещення на Північному Дінці в 1943 році у свої сімнадцять років. Був поранений. Після лікування в медсанбаті повернувся до своєї роти зв'язку. І знову – у бій. Коли зі жменькою солдатів, які залишилися в живих, утримував висоту, знову був поранений осколком міни. Коли отямився в глибокій воронці, застогнав. І його почули офіцери, які прибули на рекогносцирування. Після санчастини потрапив до госпіталю, який розташовувався в м. Міллерове. Одужав і знову вирушив назустріч боям. Про один із них під час Яссько-Кишинівської операції Борис Іванович написав у своїх мемуарах, над якими ретельно працює.
20 серпня 1944 р. після потужної артпідготовки, що тривала 1 годину 45 хвилин, і “пропрасування” нашими штурмовиками переднього краю, мій рідний 32-й стрілецький полк швидким темпом висунувся до наведеної через Дністер переправи південніше Бендер, залишаючи праворуч за річкою цю фортецю, зайняту німцями. Звичайно, такого “нахабності” з нашого боку фашисти не могли допустити і, коли вже на землі Бессарабії стомлена колона зробила невеликий привал у дорожньому кюветі, її наздогнав гарматний залп із Бендер. Правда, більшість снарядів розірвалося осторонь, у полі, але один влучив прямо в групу відпочиваючих бійців... Було багато жертв... Але ми продовжували марш. За три доби треба було подолати відстань у 150 км у район села Орак (біля Пруту).
Нам зустрічалися групи беззбройних румунських солдатів, які йшли з великими ранцями і рюкзаками додому. Вони вже відвоювалися... А ми їх і в полон не брали...
На третій день виснажливого маршу наш батальйон був у зазначеному місці. Надійшов наказ обкопатися, але багато солдатів (особливо молоді) буквально без сил падали на землю, незважаючи на команди офіцерів... А обкопатися все-таки треба було хоча б до коліна...
І знову зв'язківцям дісталося більше всіх, тому що коли піхота вже спала, ми ще “зв'язували” роти з командиром батальйону Пиж’яновим...
24 серпня в районі села Хуші (за Прутом) наші маневрені групи зустрілися з військами 2-го Українського фронту, замкнувши у такий спосіб у Кишинівському “казані” 22 німецькі дивізії.
Незабаром кукурудзяне поле пере нами підозріло заворушилося і загаласувало. На наші неглибокі окопчики покотилося безліч німців, стріляючи з автоматів... Покидавши важке озброєння, танки й автомашини, німці намагалися легко вирватися з оточення, якого тут не очікували. І зв'язківці взялися за свою зброю, щоб не бути розчавленими тисячами ніг фриців, які бігли... Кулеметні взводи під командою лейтенантів Г. Булдакова, А. Зуєва, В. Іконнікова відкрили прицільний вогонь. Основна маса тієї ворожої “юрби” полягла тут, на полі, від кукурудзи залишилися лише жалюгідні посічені кулями голі стебла... Але відчутних втрат зазнав і наш 2-й стрілецький батальйон, на позиції якого німці йшли в штикову атаку. Багато хто, зокрема і командир роти старший лейтенант В. Холод, одержали важкі поранення. Сержанти К. Борщ і М. Волков повернулися з розвідки з вісьмома німцями, які побажали здатися в полон. Вони повідомили, що село заповнене німецькими солдатами. Комбат Пиж’янов запропонував німцям, якім добровільно здалися у полон, вирушити назад у село і переконати солдатів, які там залишилися, також здатися в полон. Полонені спочатку завпиралися, але, дізнавшись, що разом з ними підуть уже знайомі їм сержанти – погодилися. І буквально через кілька годин вони повернулися з великою колоною колись бравих солдатів вермахту, а нині вони повторювали: “Гітлер капут!”.
На цій ділянці тільки 3-й стрілецький батальйон 32-го стрілецького полку 19 стрілецької дивізії взяв у полон близько двох тисяч солдатів і офіцерів.
