На цю думку наштовхнув мене епізод з недавнього відрядження до Фрунзівського району. Тамтешній голова райради Павло Степанович Шестопалюк, коли об’їздили селами, розповідав, що вдалося в них зробити, раціонально використовуючи дотаційні кошти з обласного і державного бюджетів. Повірте, певних здобутків депутатський корпус району останнього скликання, працюючи у взаємодії з органами виконавчої влади, таки досяг. Це стосується поліпшення водопостачання населених пунктів, їх газифікації, упорядкування, підготовки об’єктів інфраструктури до роботи в зимових умовах. Але про все те – в одному з наступних матеріалів. Сьогодні ж – мова дещо про інше…
На околиці Затишшя – другого за величиною населеного пункту після Фрунзівки – впав у око солідний, як для нинішніх часів, тваринницький комплекс. Приміщення на фоні похмурого зимового неба ошатно біліли, вікна всі – старанно засклені, двері – зачинені і видно, добре підігнані. Згадав, що колись на затишанських землях знаходився один з кращих у цій зоні області колгоспів, котрий називався “Правда”.
– Господарство збереглося, і назва збереглася, лише форма власності змінилася (тепер це об’єднання пайовиків), – говорить Павло Степанович Шестопалюк. – Більше того, для мене воно було і лишається рідним.
Виявилося, що саме в “Правді” розпочалося трудове життя нинішньо-го голови райради. Звідси, за направленням, він вступив до Одеського сільськогосподарського інституту, агрономічний факультет котрого закінчив з відзнакою. Тут же пропрацював двадцять два роки (практично – до обрання на нинішню посаду), пройшовши шлях від рядового агронома до заступника керівника агроформування. Тут став не лише досвідченим фахівцем, але й навчився працювати з людьми. То ж бо небайдужа йому доля нинішньої “Правди”, яка, між іншим, незважаючи на всі веремії, реформістські завихрення і сюрпризи квазиринкової економіки, лишається міцно утримуватись на плаву. Тут і зараз збирають, маючи не кращі в районі землі, розташовані здебільшого на крутосхилах, високі врожаї зернових, технічних та кормових культур. Люди отримують гарантовану і доволі високу, як для глибинки, заробітну плату. З ними нормально, без будь-яких зволікань розраховуються за земельні паї.
А що стосується тваринницького містечка, то це – сучасний свиновідгодівельний комплекс закритого циклу (тобто від народження поросятка до реалізації м’яса) на 12 тисяч голів.
– От тільки відгодовують тут сьогодні рівно у дванадцять разів менше, цебто тисячу голів, – з гіркотою в голосі зазначив Павло Степанович.
Причина? Великі проблеми з реалізацією продукції. М’ясний ринок насичений демпінговим закордонним легальним та контрабандним товаром, якість котрого, м’яко кажучи, мусить бажати кращого.
– Сьогодні тонна ячменю, як основного кормового компоненту при відгодівлі вітчизняних свиней і великої рогатої худоби, коштує 720 гривень, – розмірковував далі мій співрозмовник. – І коли цю тисячу кілограмів використати на відгодівлю свині чи бичка, то, від реалізації їх м’яса (безумовно, набагато якіснішого від імпортного), ви отримаєте менше грошей, ніж продавши сам ячмінь. Тобто, вигідніше продавати натуральний кормовий продукт, ніж перетворювати його у м’ясо. Отож, можливо, керівництво держави хоч зараз чітко усвідомить та оцінить ситуацію з тим, аби врятувати галузь, коли це ще можна зробити?! – напівствердженням, напівзапитанням підбив підсумок розмові П. Шестопалюк.
А я, слухаючи міркування господарника з двадцятилітнім стажем, згадував…
Згадував, як на початку 90-х горе-оракули від сільського господарства переконували усіх нас в тому, що Україна має все необхідне для його успішного, поступального розвитку: заводи з виробництва техніки для АПК, потужні сировинну і переробну бази, найкращі у світі чорноземи…
Потім згадав, як у середині дев’яностих вітчизняний ринок техніки заполонили “Кейси”, “Джон Діри”, “Домінатори”, сівалки й плуги імпортного виробництва і як при цьому агонізували Кіровоградський, Херсонський та Дніпропетровський комбайнові заводи, Харківський тракторний, Одеський сільськогосподарського машинобудування. Оракули, які на ті часи вже були при міністерських портфелях, багатозначно говорили:
– Так треба! Ми з допомогою цієї техніки нагодуємо хлібом півсвіту.
Нагодували. Та так, що на межі 2002 – початку 2003 років самі пішли по світу з протягнутою рукою, просячи, щоб нам продавали наше ж…
Згадував, згадував, згадував… Потім, схаменувшись, на риторичне запитання “Хто ж винен?” дав сам собі однозначну відповідь:
– В усякому разі, напередодні Року Свині, не свині – точно!
