Гончарук Т. Нащадки українських козаків та «народження Одеси». Одеса. «Астропринт», 2006
Останнім часом наші історики та краєзнавці чимало пишуть про перших козаків Хаджибея-Одеси, козаків – визволителів та оборонців, козаків-будівничих. Та, мабуть, час уже говорити не лише про дух і постаті козацькі в Одесі, а про саму її душу – про істинно козацьку душу Одеси. І, на мій погляд, поява книжки знаного історика, дослідника минувшини Одеси Тараса Гончарука “Нащадки українських козаків та “народження Одеси”, презентація якої нещодавно відбулася в редакції газети “Чорноморські новини”, – ще одна дослідницька сторінка не шароварного, а глибинно козацького духу, який, власне, й допомагає нам розкривати волелюбну, чорноморсько-степову натуру не лише міста, але й усього нашого краю.
Розмову про цю книжку я хотів би розпочати навіть не з авторського тексту, а з публікацій у “додатку”. Кому невідомо, що в пресових анналах залишаються забутими десятки давніх публікацій, які сьогоденним читачем, особливо краєзнавцем, сприймаються, як такі собі маленькі одкровення. Так от, справжнім інформаційним одкровенням може слугувати тепер передрукована Т. Гончаруком з “Русской старины» (№ 9, 1878 рік) оповідка (в перекладі на українську) “Похождения или история жизни Ивана Мигрина, черноморского казака 1770 – 1850 гг”.
Для пошановувачів давнини, які отримали дане число “Русской старины” в далекому 1878 році, спогади козака Мигрина були спогадами майже сучасника, та й інтерес до змальовуваних козаком подій був зовсім іншим, ніж у наш час, у незалежній Україні, та ще й у зноворосійщеній Одесі. А тут раптом козацький офіцер засвідчує перед нами цілу козацьку епоху, уособлену постатями отаманів Чепіги, Головатого, Котляревського та видіннями тогочасного Хаджибея. Кому не зрозуміло, що в наш час самі ці спогади вже стають неоціненним першоджерелом унікальних відомостей, приводом для роздумів та осмислення. Тож, вважаю, що передрук цього фрагменту спогадів значно підсилив загальне історичне тло дослідження Тараса Гончарука.
Якщо вже зайшлося про передруки, то хотів би завершити, що тему ще одним передруком, цього разу – статті самого Т. Гончарука, опублікованій в квітні 1994 року, напередодні святкування 200-річчя “заснування” Одеси, в газеті “Юг”. Хоча проміжок між цими двома публікаціями – на шпальтах газети і в книжці – сягає дванадцяти років, проте у вступі до книжкової публікації автор слушно зауважив, що, на жаль, ідея відродження пам’ятника імператриці Катерині ІІ все ще нуртує, причому подеколи сягає своїм виром навіть міських владних коридорів. Я б навіть висловився конкретніше: для певних проросійськи, проімперськи налаштованих кіл Одеси ця ідея набуває принципового ідеологічного значення. І досить часто закликами “відродити історичну справедливість” та спорудити посеред українського міста пам’ятник ненависній кожному поважаючому себе українцеві російській імператриці прикривається не стільки прагнення повернути Одесі давній історичний вигляд, скільки утвердити тут, у так званій Новоросії, задавнені імперсько-шовіністичні амбіції. Тому публікація статті “Катерина ІІ та Одеса, або неперебутнє майбутнє м. Хаджибея Тираспольського повіту Вознесенської губернії”, а йдеться саме про неї, виявилася на часі, й актуальність її з кожним днем зростає.
Єдине зауваження: Т. Гончарук не повинен був би подавати власну статтю в додатку до власної книжки, тим паче, що книжку свою він назвав “Нащадки українських козаків та “народження Одеси”, а стаття прямо пов’язана з менталітетом нащадків та з питанням “народження Одеси”. При перевиданні я радив би авторові ввести її у загальний текст, належно осмисливши та поріднивши з проблемою ментальності великої кількості невдячних нащадків.
І ще одне: у передмові до цієї публікації Т. Гончарук стверджує, що ставлення “одеської громадськості до постаті Катерини ІІ суттєво не змінилося”, маючи на увазі що ця громадськість все ще обстоює ідею відродження пам’ятника. На місці автора, я все ж таки підкреслив би, що йдеться про... певну частину “одеською громадськості”, аби не ображати ту частину цієї громадськості, яка рішуче виступала й надалі виступатиме проти появи в Одесі цього пам’ятника, як такого, що ображає національну гідність українців.
Звичайно, в історії Одеси існують постаті – кошового отамана Захара Чепіги, військового судді Антона Головатого, пам’ятник якому височіє зараз майже в центрі Одеси; осавула Кіндрата Табанця, котрі вже досить ґрунтовно розроблені; але навіть в оповідях, які стосуються цих козаків, автор намагається віднайти якісь нові штрихи, що доповнювали б їхні психологічні та соціальні портрети, збагачували їхні біографії. А ще з більшою цікавістю сприймається його розвідка “Іван Гудович – завойовник Хаджибею”. Йдеться про генерал-фельдмаршала Івана Гудовича, що походив з давнього українського козацького роду, який справді вніс свою частку у визволення Хаджибею, й ім’я якого багатьма істориками несправедливо “не помічається”.
А тим часом, як правдиво повідомляє Т. Гончарук, “Йосип Дерібас у своєму рапорті про штурм Хаджибея писав, що він “виконував докладні розпорядження” І. Гудовича. Сам Іван Васильович з приводу свого “маршу до Хаджибея” писав у рапорті Потьомкіну таке: “13-го (вересня 1789 р.) числа головний корпус, який йшов секретним маршем іншою дорогою... наблизившись перед Хаджибеєм до передового корпусу в верстах у 8-ми, щоб не відкритися неприятелю при переході пагорбів, які з Хаджибея було видно, зупинився... розташувавшись на низькому місці в 8 верстах від передового корпусу, чекаючи ночі, а сам я їздив до передового корпусу для огляду положення та надання необхідних розпоряджень. Виконавши це і повернувшись назад, відрядив я від себе вперед на лівий фланг батарею з 10 гармат, яка стояла під прикриттям батальйону...”
Ця батарея згодом відіграла свою роль при нейтралізації флоту противника. Та річ навіть не в цьому. Участь генерал-фельдмаршала у визволенні краю навіть не обов’язково підтверджувати тим, куди і скільки гармат він перекинув і наскільки близько перебував від стін фортеці і штурмових драбин. Досить того, що він справді віддавав розпорядження. Маршал Жуков теж на амбразури не лягав, та цього від нього й не вимагалося, в нього були інші обов’язки й інше призначення. От тільки в назві “Іван Гудович – завойовник Хаджибею”, слово “завойовник” слід було б все ж таки замінити на “визволитель”, він же не Стамбул здобував, а фортецю, яку турки спорудили на землі наших предків. Чи, принаймні, і взяти слово “завойовник” у лапки тоді це витлумачувалася б як цитування.
З особливим інтересом сприймаються й розвідки Т. Гончарука “Андріан Грибовський, який подарував Одесі її назву”, “Андрій та Антон Шостаки – будівельники Одеси”, “Михайло Кир’яков (Кир’яченко) – перший начальник Одеської митниці, керівник розбудови Одеського порту на початку ХІХ ст.”, “Григорій Кир’яков – перший городничий та поліцмейстер Одеси”.
Так, згоден, про Андріяна Грибовського та його “Записки” дослідники знають давно, як знають і про його причетність до плану розбудови порту і самого міста. Але Тарас Гончарук робить те, що й повинен робити історик – він повертає призабуті широкою громадськістю імена – її, тобто нашій з вами, колективній пам’яті і колективній свідомості; акцентує увагу на безпосередній чи опосередкованій причетності певної особи до тієї чи іншої події.
Не існує достеменних даних про те, хто і коли саме запропонував замість назви “Хаджибей” дати нашому місту назву “Одеса”, хто першим вимовив оце благословенне Господом і людьми... “Одеса!” Але що опосередковано до цього перейменування мав відношення А. Грибовський – то це безсумнівно. І нам, одеситам, слід пам’ятати ще ім’я так само, як пам’ятаємо імена Дерібаса чи Деволана.
Не сумніваюся, що шанувальниками давнини цю книжку буде сприйнято, як і належить сприймати будь-яке по-справжньому глибоко і цікаво витворене краєзнавче дослідження.
