Сьогодні, напередодні 20-річчя Організації ветеранів України, ми, фронтовики, часто згадуємо про шляхи-дороги бойові, про друзів-товаришів. Мене звела доля з Героєм Радянського Союзу, полковником юстиції Фрадковим Юхимом Борисовичем. З ним я навчався п'ять років на одному курсі у Військово-юридичній академії в Москві, ми обоє проходили службу у військовому окружному суді в Одесі: він – заступником голови суду, а я – членом судової колегії.
Війна застала Юхима Борисовича на Україні, поблизу державного кордону. На той час командирові гармати старшому сержантові Юхиму Фрадкову виповнилося 19 років.
Перше бойове хрещення він одержав під Перемишлем, де наші артилеристи вступили у бій з танковою колоною фашистів. Обставини склалася так, що гармати батареї стояли на відкритій позиції, без будь-якого маскування. Стріляти можна було лише прямим наведенням.
У цьому бою, який тривав 5 днів і ночей, Фрадков відкрив свій особистий бойовий рахунок знищених танків ворога. За виявлену мужність він був нагороджений солдатською медаллю «За отвагу».
На все життя, згадував Юхим Борисович, залишився у пам'яті наказ Верховного Головнокомандувача № 227 «Ни шагу назад», зачитаний наприкінці липня 1942 року перед особовим складом батареї. Наказ вимагав припинити відступ. За залишення бойової позиції без наказу винен у цьому командир підлягав розстрілові.
Фрадков, виконуючи цей наказ, показував солдатам приклад стійкості. У бою під Старим Осколом Білгородської області він був тяжко поранений снайперською кулею. Тільки звівся на ноги у госпіталі – знову повернувся у стрій.
У вересні 1943 року після визволення його рідного міста Демидова, що у Смоленській області, довідався про загибель від рук гітлерівців матері, сестри і брата. Звістка про це ще більше підсилила ненависть Фрадкова до підступного і жорстокого ворога.
По-геройському воювала артилерійська обслуга Фрадкова і в Білоруській операції. 3 липня 1944 року наша стрілецька рота, яка розташовувалася на панівній висоті, відбила атаку гітлерівців, що намагалися вирватися з вогненного кільця, але і сама потрапила в оточення супротивника. У бійців закінчилися патрони.
Командир дивізії полковник С.М. Тарасов викликав до себе бувалого воїна старшого сержанта Фрадкова.
– Зможете з гарматою і запасом боєприпасів прорватися на висоту? – запитав він.
– Поставлене бойове завдання обслуга виконає, – відповів артилерист, впевнений у майстерності і сміливості своїх підлеглих.
Швидко повантажили на автомашину патрони, снаряди, рацію, причепили гармату. Фрадков прийняв сміливе рішення. Знявши пілотку і погони, він став на підніжку. Шоферові велів їхати повільно. Сам голосно віддавав команди по-німецькому. Військова хитрість вдалася. Минувши німецький ланцюг, машина стрімко помчала на висоту. Фашисти відкрили вслід безладний вогонь, але гарматна обслуга без втрат прорвалася до своїх.
Ось що писала дивізійна газета «К победе» від 19 липня 1944 року: «...Гитлеровцы, поддержанные самоходным орудием «Фердинанд» и бронетранспортером с пулеметом, рвались по дороге на высоту. Прямой наводкой третьим снарядом расчету удалось подбить танк, затем вывести из строя бронетранспортер. Но это не остановило очумелых фашистов. С отчаянием обреченных они во весь рост шли цепью в атаку, пытаясь прорваться из окружения. Фрадков перешел на осколочные снаряды. Дорога и подступы к ней были усеяны трупами. Вражеская пуля ранила бесстрашного командира, но он продолжал руководить стрельбой, посылая снаряд за снарядом на головы гитлеровцев. Тут подоспело подкрепление. Немцы не прошли. Рота была спасена. Боевое задание было успешно выполнено». За цей бій Ю.Б. Фрадкова нагородили орденом Червоного Прапора.
Таких боїв у фронтовій біографії Фрадкова було багато. У його нагородному листі, поданому до Верховної Ради СРСР на присвоєння звання Героя Радянського Союзу, значиться, що у роки Великої Вітчизняної війни він командував артилерійською гарматою, з якої було знищено 13 танків і самохідно-артилерійських гармат, 14 інших гармат, 12 мінометів, 35 кулеметів, 23 автомашини, 27 возів, 6 спостережних пунктів, близько 1500 солдатів супротивника.
Після війни Фрадков, закінчивши короткотермінові курси молодших лейтенантів, став офіцером. Після трьох кульових поранень служити в строю було важко, але розлучитися з армією він не міг. У 1951 році закінчив Військово-юридичну академію у Москві і протягом тридцяти років перебував на передовій боротьби зі злочинністю. Адже військові суди здійснювали правосуддя в Збройних силах.
Згадую, як протягом півмісяця у великій залі Будинку культури Сімферопольського заводу імені С.М. Кірова військовим трибуналом округу під головуванням полковника юстиції Ю.Б. Фрадкова розглядалася кримінальна справа зрадників Батьківщини Ш. Асанова, Е. Менаметова, Н. Мензатова.
У перші дні німецької окупації Криму вони перейшли на бік ворога і в складі добровольчого карального загону чинили звірства над своїми співвітчизниками. Навіть жінок, стариків, дітей не щадили: зв'язуючи їм руки, кидали у глибокий колодязь.
На окремому столику в залі суду лежали речові докази: мотки дроту, витягнуті з колодязя, яким нелюди зв'язували руки своїм невинним жертвам. Присутні на суді робітники сімферопольських підприємств схвалили вирок про найвищу міру покарання – розстріл, винесений зрадникам Батьківщини.
Герой Радянського Союзу, заслужений юрист України, полковник юстиції Ю.Б. Фрадков пішов від нас у інший світ 3 листопада 1990 року. Поховали його урочисто, з військовими почестями. Його прізвище викарбуване на внутрішній стіні музею історії Вітчизняної війни у Києві. У рідному місті Фрадкова – Демидові, у краєзнавчому музеї експонується стенд пам'яті Героя.
