Понад тридцять років був заможним радгосп ім. Котовського. Сільгосппідприємство вирощувало високі врожаї зернових, овочів, фруктів, зразки яких красувалися на ВДНГ у Москві. Поступово радгосп перетворився в багатогалузеве підприємство, де кожна галузь удосконалювалася на основі передових технологій. Особлива увага приділялася овочівництву та виноградарству. Були роки, коли збирали по 140 – 160 центнерів бурштинових грон з гектара. За це бригадирку виноградної бригади М.Д. Пономаренко було нагороджено орденом Леніна, а потім їй було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці із врученням Золотої Зірки.
Врожаї томатів складали 350 – 400 центнерів з гектара. Буряк, морква, соусні кабачки приносили господарству великий прибуток. А врожай пшениці в ті роки досягав 40 і більше центнерів.
За рахунок доходів зміцнювалася економіка, розвивалася інфраструктура села, зростав і достаток у родині кожного степанівця. Було побудовано гарний Будинок культури, торговельний центр, центральний склад, майстерні. Під час керівництва П.Г. Шнирука заасфальтували всі вулиці й провулки, побудували центральну їдальню, середню школу. Одним словом, з кожним днем і кожним роком поліпшувалися соціальні умови села Степанівки. У сільському Будинку культури працювали різноманітні гуртки, було створено народний хор, духовий оркестр. Про степанівських самодіяльних артистів знали далеко за межами села й району.
Коли настала пора аграрної реформи, змінилася структура господарства. Утворилося товариство із обмеженою відповідальністю імені все того ж Котовського. Але тепер люди кажуть, що краще б було назвати його ім'ям чорноморських ділків.
Після кожного «нововведення» господарство починало хиріти, працівники перестали одержувати зарплату. Відповідно, почалися пошуки кращого життя. Дійшло до того, що господарству запропонували стати партнером приватної фірми «Чорноморський агропромисловий інженерний центр». До речі, на її вудку потрапили не лише котовчани, але й ТОВ ім. Кірова нашого району, низка сільгосппідприємств Кілійського, Красноокнянского та інших районів області. Як це часто буває спочатку, господарство почало оживати. Допомога була відчутною: з'явилися соляра, бензин, запасні частини. В результаті – майже вся техніка «стала» на колеса.
Однак через рік-другий фірмачі підрахували, що утримувати таке господарство їм не вигідно. Почали свої витрати відшкодовувати продажем худоби, техніки. Трудівникам ТОВ нічого іншого не залишалося, як забрати свої земельні й майнові паї. В результаті – господарство розвалилося. А на майнові паї – кому дісталося каміння з руїн ферми, кому трактор, а кому плуг. Камінь, зрозуміло, якось можна застосувати, трактор теж. А якщо одержав плуг, чим його потягнеш?
Хто ж винний у розвалі господарства? Це питання я ставив багатьом. Звичайно ж, ніхто не сказав: «Я теж винний». Багато хто з тих, кого довелось вислухати, «переводили стрілки» в чужий бік. А останній керівник ТОВ Олександр Євстратович Сазонов розповів, що ще задовго до його керівництва господарство щорічно обростало боргами. Щоб якось вийти зі становища, вирішили залучити інвесторів. Але як показав час, ті інвестори, які облюбували Степанівку, вчинили непорядно. Договір було підписано на 5 років, а вони через 2 роки кинули людей напризволяще.
Звичайно ж, що колишній керівник, який дав згоду на партнерство, розраховував, що у такий спосіб ТОВ ім. Котовського вибереться із боргової ями. А ось у надійності партнерів як слід не переконався. Ось і вийшло за відомою усім формулою: «Хотіли як краще – вийшло гірше». Тепер усі одностайні у тому, що не слід було мати справу з тими людьми, яких не знали. Треба було, засукавши рукави, самим потихеньку вирішувати всі проблеми, й, напевно, збереглася б матеріально-технічна база господарства.
Кого звинувачувати сьогодні у тому, що зникло колись потужне сільгосппідприємство? Зараз кожний селянин залишився сам на сам зі своїм наділом. І він уподібнюється до того ж плуга, який без трактора не потягнеш.
