Напередодні Нового року в приміщенні Одеського російського драмтеатру відбулася нарада депутатів місцевих рад Одеської області, обраних за списками Народного блоку Литвина та голів сільських та селищних рад – членів Народної партії. В нараді взяли участь голова Народної партії Володимир Литвин, заступник голови Одеської обласної ради Георгій Арабаджи, перший заступник голови Одеської облдержадміністрації Борис Звягінцев, перший заступник Одеського міського голови Анатолій Ворохаєв. Із доповіддю виступив заступник голови Народної партії, керівник фракції «Народна ініціатива» Одеської обласної ради Сергій ГРИНЕВЕЦЬКИЙ.
Шановний Володимире Михайловичу!
Шановне товариство!
Наша сьогоднішня зустріч відбувається на тлі складних і далеко не однозначних процесів у державі. Протягом дев’яти місяців, що минули з часу виборів, Україна майже постійно перебуває у стані політичної невизначеності, протистояння різних гілок влади та політичних сил.
З одного боку, це цілком природно. Триває перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, визначений політичною реформою 2004 року. Багато чого здійснюється вперше. Вперше були проведені вибори до Верховної Ради та місцевих рад на пропорційній основі, вперше відбувався процес оформлення правлячої коаліції, вперше Кабінет Міністрів формується Верховною Радою.
Отже все, що відбувається, можна було б вважати своєрідною платою за черговий крок до демократизації, якби не одна обставина. З кожним місяцем ми платимо все дорожче та дорожче, але жодних знань з наданих уроків українська політична еліта не здобуває.
Існування численних прогалин у законодавчій базі, у тому числі і в Конституції, створює умови, коли в країні фактично створені дві виконавчі влади, кожна з яких прагне перетягнути на себе ковдру повноважень. Мобілізація інтелектуальних, фінансових, організаційних ресурсів як з боку оточення Президента України, так і з боку антикризової коаліції відбувається не для того, щоб запропонувати суспільству будь-який вагомий проект, а на міжвладні чвари.
Ситуація, по суті, загнана у глухий кут. Кожна з сторін вповні користується тими повноваженнями, які в неї є згідно з Конституцією, а тих, що не має, намагається привласнити собі. Так жоден законопроект Президента не може бути ухвалений без голосів антикризової коаліції, а жоден закон не може вступити в дію без підпису Глави держави. Законодавча робота парламенту за таких умов, незважаючи на наявність коаліції, ставиться у залежність від ситуативних союзів.
Все гостріше виявляється незавершеність судової реформи, відсутність повноцінної та відповідальної судової гілки влади. За цих умов правовий нігілізм стає хворобою, яка паралізує життя не лише державного механізму, але й усього суспільства. У той час, як київські політики отримують самозадоволення, граючи політичними м’язами, у суспільстві зростає зневіра у спроможність влади та апатія.
Найгірше те, що саме в цей момент відбуваються суттєві зміни на міжнародній арені, формуються нові ризики та виклики для України. Їх найближчим часом відчує на собі і Одеська область. З 2007 року ми будемо мати спільний кордон з Європейським Союзом, який завдяки прийняттю Румунії та Болгарії отримає безпосередній вихід до Чорного моря.
Сьогодні все частіше застосовують такий критерій як конкурентоспроможність держави. Це досить містке поняття, яке включає в себе як економічні, так і неекономічні параметри. І не останнє місце у визначенні конкурентоспроможності держави відіграє критерій якості влади. За оцінками Всесвітнього економічного форуму за цим параметром Україна посідає 104 місце. Це тривожний сигнал для всіх нас.
Звісно, ми можемо сказати, що Народна партія не пройшла до Верховної Ради, не брала участі у формуванні правлячої коаліції та уряду, а отже не несе відповідальності за якість влади. Але подібна позиція нагадувала б поведінку страуса.
На березневих виборах Народний блок Литвина зумів провести депутатів до рад усіх рівнів. Серед обраних сільських та селищних голів найбільше представників саме Народної партії. Це, до речі, показує, що там, де відбувається, образно кажучи, боротьба віч-на-віч, без огляду на загальнополітичні настрої, наш кадровий потенціал виявляється сильнішим. Взагалі, якщо глянути на склад багатьох рад, наприклад, тієї ж Київради, то стає зрозумілим, що близько 90 відсотків обранців ніколи б не отримали депутатський мандат, якби вибори відбувалися за мажоритарною системою.
В цілому, ми маємо досить потужний потенціал, який дає нам можливість впливати на стан справ у регіоні, виробити алгоритм взаємодії з іншими партіями та депутатськими фракціями заради виконання наших передвиборчих обіцянок.
Як ви знаєте, недавно відбувся партійний з’їзд, який спробував дати відповідь на ключове питання – що робити Народній партії у нинішній ситуації?
Відповідей декілька. Перша лежить у ідеологічній площині. Ідея злагоди та порозуміння, з якою Народний блок Литвина йшов на вибори, не була підтримана суспільством. Для цього були як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Якщо сказати коротко, то в багатьох аспектах ця ідеологія випередила час.
Сьогодні все частіше говорять про необхідність консолідації, про необхідність об’єднання двох берегів Дніпра. Щоправда, кожна сила претендує на те, що саме вона стане таким об’єднавцем, забуваючи про те, що частина не може бути більше цілого. Політична еліта все більше доходить до тієї думки, що вирішувати спірні питання потрібно шляхом пошуку компромісів. Під час виборів подібна ідея не спрацювала. Суспільству був потрібен ворог і кожна з партій находила свого. Ми не шукали ворогів, закликаючи до єдності, і тому програли на парламентських виборах.
Крім того, ідеологія порозуміння можлива лише в країні, де працюють правові механізми. Нині ж ми зустрічаємося з тим, що закони намагаються підмінити або через Універсал національного єднання, або через вироблення тимчасового регламенту взаємодії між різними гілками влади. Все це не може замінити собою необхідних законів.
Отже наразі потрібно активізувати ідеологічну роботу, намагаючись консолідувати навколо себе інтелектуальний потенціал. Можна сказати, що ідея порозуміння існує лише в ескізі, її потрібно виписати більш чітко, дати їй філософське обгрунтування.
Друга відповідь знаходиться у площині практичної дії. Як наголосив на з’їзді голова Народної партії Володимир Михайлович Литвин, „на нинішньому етапі ми повинні демонструвати і дотримуватись рівновіддаленості від політичних сил на загальноукраїнському рівні. І йти на тактичні союзи на регіональних рівнях для вирішення місцевих проблем в інтересах людей.”
Подібна позиція цілком виправдана. Ми маємо створити політичну силу із власним обличчям. У нас є для цього і необхідний кадровий потенціал. Більшість депутатів-партійців – це люди, що мають професійний досвід і не є прибічниками політичних крайнощів. Для прикладу. Серед десяти депутатів обласної ради, обраних від Народного блоку Литвина, два Героя України, восьмеро мають наукові звання, восьмеро – заслужені працівники галузей. До того ж всі вони – були депутатами обласної ради попередніх скликань.
Звісно, не обійшлося без негативних процесів. За дев’ять місяців, що минули, відбувся певний відтік людей з лав Народної партії і перехід до інших партій та фракцій. Можна по-різному оцінювати їх вчинок, але об’єктивно відбувся процес очищення.
Що стосується тактичних союзів, то тут, як зазначалося, ми повинні виходити, перш за все, з інтересів виборців. Це стосується життя територіальних громад, вирішення проблем житлово-комунального господарства, створення нової якості життя. Разом з тим, з принципових політичних питань ми повинні мати власну точку зору, не розчинюючись у інших партіях та блоках.
Це, серед іншого, стосується і питань подальшого реформування влади. Політичне протистояння поставило під загрозу подальше проведення політичної реформи, зокрема, системи місцевої влади. Втім, зволікання з її проведенням лише посилює кризу державної системи.
Фактично вже сформувалися два бачення майбутнього політреформи. Одне полягає у скасуванні її результатів та поверненні до попередньої моделі, де основні повноваження сконцентровані у Президента. Інша позиція – це продовження політичної реформи шляхом вдосконалення відносин між різними гілками влади як в центрі, так і на місцях.
Ми неодноразово наголошували на тому, що стоїмо за подальше проведення політичної реформи, демократизацію влади, її наближення до виборця. Це переконання ґрунтується не на абстрактних ідеях, а на конкретному досвіді.
Захоплюючись боротьбою за владу в київських коридорах, українські політики майже забули про існування регіональної влади та регіональних проблем. А тим часом триває поступова деморалізація влади. Голови обласних та районних адміністрацій опинилися між кількох вогнів, змушені враховувати і перебіг політичних подій у центрі і політичні настрої в місцевих радах.
Одеська область може тут служити яскравим прикладом. За півтора роки змінилося три голови обласної державної адміністрації, півроку область взагалі не мала губернатора. І здавалося, що нікого в центрі це не хвилює.
Проблеми місцевої влади підсилюються кадровою проблемою. Як відомо, після президентських виборів 2004 року близько 20 тисяч державних службовців було звільнено. Відбулася певна депрофесіоналізація влади. Але нинішня політична ситуація веде до консервації цього стану, гальмує прихід на державну службу фахівців.
На вчорашній сесії обласної ради депутати ухвалили звернення щодо прискорення другого етапу політичної реформи. Ми його підтримали, оскільки вважаємо, що децентралізація влади і передача частини владних повноважень від обласних та районних державних адміністрацій органам місцевого самоврядування є на сьогодні вимогою часу.
Втім ми вважаємо, що до реформування місцевого самоврядування потрібен виважений підхід. Нинішній пропорційний принцип формування місцевих рад, зокрема, обласних та районних рад, є очевидним порушенням норм Конституції, яка визначає їх як органи представництва спільних інтересів територіальних громад. Внаслідок виборів за партійними списками частина районів області взагалі залишилася без представників. Крім того, відбулася зайва політизація роботи місцевих рад, замість роботи на виборця і задля виборця почалися ігри в коаліції та опозиції. Отже, на наш погляд потрібно удосконалити систему формування місцевих рад за принципом представництва від територіальних громад.
Якщо говорити про конкретні напрями, за якими, на наш погляд, має відбуватися реформа місцевої влади, то першим кроком я назвав би розведення в часі парламентських та місцевих виборів.
Другий крок – удосконалення виборчої системи на місцевому рівні.
Третій крок – повернення до ідеї двопалатного парламенту, яка передбачалася першим варіантом політичної реформи. Вона, до речі, була підтримана громадянами на Всеукраїнському референдумі 2000 року.
В країні, де регіональна специфіка є одним з визначальних факторів внутрішньої та зовнішньої політики, існування другої палати є політичною необхідністю.
Четвертий крок – запровадження виборності керівників районів і областей, що значно підвищить дієздатність органів місцевого самоврядування та сприятиме демократизації влади.
Хотів би зазначити, що реформування місцевої влади не повинно перетворюватися на процес заради процесу. Це повинен бути комплекс заходів, серед яких – зміна у системі оподаткування, принципах формування бюджетів, розмежування повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади, та між державою та місцевим самоврядуванням.
Реформа буде дієвою, коли вона буде підкріплена ініціативою знизу.
Ми вже маємо подібний досвід, коли вийшли на вибори 2002 року із програмою „Регіональна ініціатива”. Фактично ця програма стала основою для консолідованих дій як органів виконавчої влади, так і органів місцевого самоврядування. Це відбулося, в першу чергу, завдяки тому, що більшість напрямів програми віддзеркалювали реальні проблеми нашого регіону. Більш того, деякі з них стали основою для налагодження взаємодії із центром, перетворилися на проекти загальнонаціонального значення. Чого тільки варта Комплексна програма розвитку Українського Придунав’я.
Важливо також те, що програма „Регіональна ініціатива” стала основою для консолідації депутатського корпусу рад всіх рівнів, активізації депутатської роботи, створення системи солідарної відповідальності. Наш досвід став основою для розробки нової середньострокової програми „Народна ініціатива”, з якою ми йшли на вибори в 2006 році.
Нещодавно Одеська обласна рада ухвалила Стратегію розвитку Одеської області до 2010 року. Це ґрунтовний та змістовний документ, в ньому враховані і пропозиції нашої передвиборчої програми. Але значною мірою він нагадує перелік побажань, ніж власне стратегію.
Ми живемо у світі, що постійно змінюється. Отже, будь-яка стратегія повинна виходити не лише з наших внутрішніх потреб, але й з можливих ризиків, які виникнуть у майбутньому. Взяти, наприклад, таке питання, як вступ України до СОТ. Хто сьогодні підрахував, якими будуть економічні наслідки цього кроку для підприємств регіону, наскільки вони готові до нього, які кроки потрібно здійснити заради зменшення втрат або для отримання переваг, що потрібно зробити на місцевому рівні, як буде почувати себе фермерство, яке має значну питому вагу у структурі агропромислового виробництва нашого регіону.
Таких прикладів можна навести чимало.
Зрозуміло, що Україна не може залишатися поза інтеграційними процесами. Вона має вигідне геополітичне розташування. Але воно ж обертається для нас і чималими проблемами.
Останні роки все гострішого вигляду набуває дискусія між прихильниками європейської інтеграції та тими, хто прагне інтегруватися у Єдиний Економічний Простір разом з країнами СНД. У цих суперечках застосовуються різні аргументи переважно політичного або ідеологічного характеру і постійно ігнорують питання економіки, питання національної безпеки.
Ми повинні бути свідомими того, що який би вектор, східний чи західний, ми б не обрали, Україна буде змушена поступитися частиною свого суверенітету на користь наднаціональних структур. Такою є логіка сучасної інтеграції. Це по-перше.
