Великою виставкою, присвяченою діяльності китобійних флотилій «Слава», «Советская Украина» та «Восток», відзначила громадськість Одещини 60-річчя зародження китобійного промислу в Україні. Презентація цієї виставки, на якій представлено близько трьохсот експонатів і в організації якої взяли участь не лише музейні працівники, але й ветерани-китобійники та співробітники рибопромислової компанії «Антарктика», відбулася 21 грудня в Одеському державному історико-краєзнавчому музеї. Сьогодні ми публікуємо нотатки з цієї виставки нашого спеціального кореспондента.
Як це не парадоксально, але перші сторінки китобійної флотилії “Слава” написані були в кабінетах німецьких судновласників та на стапелях суднобудівної верфі англійського Ньюкасла. Ще в 1929 році Німеччина замовила англійським суднобудівникам велику китобійну флотилію, яка здатна була б вразити світ своїми обсягами і технічною оснащеністю, а головне, забезпечила б панування німецьких рибалок на китобійних промислах Антарктики.
Але поки це диво рибальства споруджувалося, політична ситуація різко змінилася, отож про передачу англійцями китобійної бази гітлерівській Німеччині не могло бути й мови; врешті-решт склалося так, що в 1946 році флотилію було передано Радянському Союзові і приписано до Одеського порту, а вже 22 грудня 1946 року вона вийшла в свій перший промисловий рейс з англійського Ліверпуля під назвою “Слава”. Першим капітаном-директором цієї флотилії, що складалася з базового судна “Слава” та чотирьох китобійних суден-мисливців, став досвідчений моряк В. Воронін, а капітаном-дублером його вийшов у море О. Соляник, той самий, добре знаний в Одесі Герой Соціалістичної Праці Олексій Соляник, який згодом сам очолив китобійну флотилію “Слава”.
Ветерани-китобійники й досі пам’ятають, що першого кита-фінвала нашим рибалкам вдалося загарпунити 28 січня 1947 року поблизу острова Буве, і випала ця честь екіпажу китобійця “Слава-4”. А на весні того ж року Одеса започатковувала нову традицію – всім містом зустрічати китобійну флотилію: спочатку “Славу”, згодом “Советскую Украину” й, нарешті, – “Восток”. Скільки славетних сторінок світової мариністики було написано нашими китобійниками, скільки тисяч моряків пройшли на цих флотиліях випробування на мужність і витривалість, скільки людей зуміло пов’язати з цими флотиліями свою долю, а скільки мріяло стати за гарпун чи за штурвал судна-мисливця!
Зі вступного слова завідувачки відділу музею Людмили Василівни Дерун, з історичної довідки заступника директора музею Юрія Олександровича Слюсаря, зі схвильованих спогадів, якими поділилися з учасниками відкриття виставки ветерани-китобійники: колишній капітан-директор рибопромислової бази “Восток” Ігор Олексійович Баранов та колишній штурман “Советской Украины” Володимир Васильович Трушковський; з виступів заступника начальника Іллічівського рибного порту Віктора Івановича Стрюкова та заступника директора АРК “Антарктика” Володимира Анатолійовича Мисюка – китобійний промисел, яким свого часу так славилася Україна, поставав не лише як вид мисливства та економічної (до речі, дуже рентабельної) діяльності, але й як певна віковічна сторінка розвитку людської цивілізації, прояви якої – з її особливостями, ризиком, традиціями і фольклором, відтворено було в славетних повістях і романах багатьох майстрів слова і стрічках кінематографістів.
Відтак, коли я знайомився з численними експонатами цієї виставки, серед яких привертає увагу китель капітан-директора “Слави” О. Соляника, макет китобійної бази “Советская Украина”; зразки гарпунів, підшивки газет “Одесский рыбак» та «Китобой Украины», сотні знімків, на яких висвітлено романтичні будні китобійників... ностальгійно думалось про те, що все ж таки за нашими китобійниками – ціла епоха вітчизняного рибальства, ціла епоха становлення промислового флоту.
Дехто з ветеранів вважає, що ми даремно згорнули свою китобійну промисловість, що її, нехай і в науково-обгрунтованому, обмеженому вигляді, але все ж таки слід відродити; то, можливо, й справді треба. Але, як би хто не ставився до минулого та перспектив китобійного промислу, ми ніколи не повинні забувати ні наших уславлених китобійників-гарпунерів Федора Прокопенка, Олексія Зотова, Миколи Гниляка, Григорія Панова та Миколи Дрогіна – кожного з яких свого часу було удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу; ні про потреби тих ветеранів, які все ще залишаються носіями славетних традицій й, опинившись “на пенсійному якорі”, потребують нашої підтримки та допомоги.
А ще – нам вже, мабуть, слід подбати про те, щоб в Одесі з’явився пам’ятник китобійникам, а можливо, подумати і про створення, скажімо, в Іллічівську, музею китобійної слави. Адже, зрештою, все це – невід’ємна часточка літопису нашої вітчизняної історії і, зокрема, часточка славетного літопису морської історії України.
