Прем’єра

СУТІНКИ БОГІВ…

(КОЛЕКТИВНА РЕЦЕНЗІЯ ГЛЯДАЧІВ)

Напередодні нового року в Одеському російському драматичному театрі імені Іванова відбулася прем’єра вистави за сценарієм одеського драматурга Родіона Феденьова «Сумерки богов». Наш кореспондент одразу ж після прем’єри поцікавився свіжими враженнями глядачів.

Валентина Ковач, літературознавець:

– На мій погляд, це постмодерністська вистава. Деякою мірою – елітарна. Гадаю, що для Одеси це своєрідне театральне явище. Щоправда, я не завжди погоджувалася з окремим фактологічним матеріалом драматурга. І все ж, вистава, яка тривала 1 годину 10 хвилин, перенесла мене в епоху Олександра Вертинського та Віри Холодної. Відчувається незвичний пошук режисера. Як я дізналася з програмки, він, Євген Лавренчук, зовсім молодий московський режисер. Що ж стосується головного виконавця – Сергія Полякова (Олександр Вертинський), то його трактування часу Вертинського і самого Вертинського мене цілком влаштовує, і, чесно кажучи, дуже порадувала акторська майстерність Сергія. Я для себе відзначила момент нещадної іронії, яка пронизує всю виставу, всю її основу, що, мабуть, неминуче у розповіді про трагічну долю художника минулого століття з нашої позиції, глядачів ХХІ століття...

Віра Самуїлівна, пенсіонерка:

– Зізнаюся, до театру, через свій вік, я перестала ходити... Подивіться на мій капелюшок, і ви зрозумієте, яка я стара. Але на прем’єру прийшла, зібравши всі свої сили, тому що в дитинстві бачила в Одесі самого Вертинського і з мамою була на його концерті. Та й вдома у мене чимало його платівок. Повірте, коли мені сумно, часто включаю старий патефон і слухаю його голос. Я стара театралка, багатьох артистів бачила і перебачила на сцені російського театру, але виконавець ролі Олександра Вертинського – Сергій Поляков – мене захопив. А “Танго” у його виконанні хотілося слухати й слухати...

Олена Савельєва, студентка:

– Моє покоління мало знає про Вертинського, тому, коли побачила по телебаченню рекламу цієї вистави, вмовила своїх однокурсниць подивитися її. І ми не пожалкували. Ви знаєте, ми подивилися виставу, як кажуть, на одному диханні. А Вертинський у виконанні Полякова тримав величезну наповнену театральну залу у напруженні... Таке враження, що хотілося, щоб вистава ще тривала.

Галина Сухаренко, викладач вузу:

– Я давня шанувальниця Вертинського. Заразила його творчістю, його піснями і моїх домочадців. Ну що вам сказати... Можливо це чисто суб’єктивно, але коли звучав живий голос Вертинського – більше нічого не хотілося ні слухати, ні дивитися. І все ж, як я зрозуміла, головна ідея – показати час, у якому жив Вертинський і Віра Холодна. І вона вдалася... Незвичайне режисерське рішення... Та й акторам вдалося тримати увагу всієї зали. І ще. Після вистави мені захотілося знову перечитати Вертинського. Ось прийду додому, і з задоволенням послухаю його пісні...

Григорій Казаков, підприємець:

– У театральній афіші прочитав, що вистава вийде 11 січня. Всю сім’ю приведу до театру. Вистава йшла недовго, і в мене було бажання ще побільше дізнатися про Вертинського. Російський театр я добре знаю, з повагою ставлюся до багатьох акторів, слідкую за творчістю Сергія Полякова, який грає головні ролі і у “Красном и черном”, “Чайке”, Вронського в “Анне Карениной”... А Вертинський у його виконанні – просто скорив мене. Гадаю, що вистава не схожа на багато інших у російському театрі...

Світлана Коваленко, театрознавець:

– Я приїхала на Новий рік із Санкт-Петербурга до своїх родичів. І дуже рада, що ця вистава не поступається виставі, яка кілька років тому ставилася у нашому місті. Вибачте за нескромність, я знайома з дочкою Олександра Вертинського Анастасією. Спробую роздобути її телефон і порадувати тим, що Одеський російський театр віддав належне її батькові. Віра Холодна у виконанні молодої актриси... зараз подивлюся у програмку... Ольги Дерев’янко – ніби штрихами допомагає актору Полякову (Вертинський) створити глибокий образ відомого російського співака з нелегкою долею і складним особистим життям. А сам Вертинський – Поляков майстерно упорався з цією роллю... Звичайно, відчувалися і режисерські знахідки, і деякою мірою не до кінця доведені режисерські ідеї. Але це окрема театрознавча розмова. В цілому ж я іду з театру сповнена творчістю Олександра Вертинского, який був пов’язаний з Одесою і відіграв велику роль у житті Віри Холодної... Спасибі творцям за “Сумерки богов”, за виставу столичного рівня.

Записала О. ІЛОНОВА

БОЖЕВІЛЛЯ «СУМНОГО П'ЄРО»

«Сумерки богов. Александр Вертинский и Вера Холодная». Постановка Одеського російського драматичного театру, за однойменною п’єсою Родіона Федєньова. Режисура, музична, пластична та світлова партитура Євгена Лавренчука. Виконавці ролей – Сергій Поляков та Ольга Дерев’янко. Директор театру – заслужений працівник культури України Олександр Копайгора.

Меценат театру – Перше кредитне товариство. За інформаційної підтримки газети «Одеські вісті».

Кожен, хто знайомився з «програмкою» цього спектаклю, входив у смислове поле та у його кількаступеневий підтекст – з визначення суті постановки, сформульованої самим режисером Євгеном Лавренчуком: «Когда уходит целая эпоха, пласт культуры, – вместе с ней уходят кумиры этой эпохи. Но кумиры, как и боги в античности, не уходят просто так. Вместе с ними уходит частичка нашего бессмертия. Сегодня, в век цифровых технологий, человеческая душа утрачивает свою поэтичность. Уходят пафос и романтика великой европейской культуры. Поэзия загнана в гетто библиотек. Сегодня поэзию читают только сушасшедшие. Этот спектакль – о сумасшедших и для сумасшедших. Ведь только в своем сумасшествии мы встречаемся со своей мечтой…»

Загалом це дуже небезпечно для режисера – формулювати психологічний та морально-етичний зміст і підтекст свого спектаклю у тій письмовій «авансцені», з якою він виходить до глядача ще до початку спектаклю. Традиційно вважається, що все, що режисер хоче і здатен сказати глядачеві, – він повинен сказати зі сцени: грою акторів і концепцією постановки. Та оскільки сам режисер цей канон своєї професії порушив...

Якщо говорити мовою не оплескових підтримок залу та прем’єрних тостів, а вимогливо і професійно, то драматург і постановники одверто ловлять глядача на ті популярні, і, в усвідомленні кожного одесита, магічні імена, які значаться під назвою вистави «Сумерки богов» – Олександр Вертинський та Віра Холодна. Й адаптація, через яку повинен пройти глядач, приймаючи (або не приймаючи) умови й акторської, і драматургічно-режисерської гри, визначається дуже просто – «шок». Сцена миттю перетворюється на палату божевільні з усіма її можливими атрибутами, в якій екзальтаційно висповідується у своїй любові до «Королеви Тіней» та її високого мистецтва божевільно закоханий і діагностично загнаний у гамівну сорочку Олександр Вертинський. І все, що ми дізнаємося під час вистави про Віру Холодну та взаємини талановитого співака і королеви кіноекрану, вже виявляється пропущеним через божевілля пристрастей «печального Пьеро», як само ідентифікує себе сценічний Вертинський; через божевілля революційно-воєнних часів; через майже божевільну віру героїв вистави у здатність митців і мистецтва витворювати власний світ, в якому... теж усе, від поезії кохання – до прози громадянського буття, – на межі філософського божевілля!

Втім, привертає увагу, що, незважаючи на заявлення в підзаголовку Вертинського та Холодної, в «діючих особах та виконавцях» програмки спектаклю все ж таки значаться відсторонені «Він» та «Вона». І це одразу ж викликає певний емоційно-смисловий конфлікт сприйняття: бо, якщо отой, з усіма ознаками медичного і творчого божевілля, чоловік, що висповідується на сцені, – Вертинський, а жінка, витворена його хворобливою уявою – славетна актриса, тобто, якщо це реальні історичні постаті, – то це одне сприйняття, один рівень історико-мистецької ідентифікації; якщо ж це просто узагальнені «Він-Вона», сама узагальненість яких звільняє драматурга і режисера від відповідальності за історизм постатей і відповідну повагу до них, – то це вже зовсім інший підхід, інше сприйняття. Але тоді постає питання: чи мають право драматург та режисер на експлуатацію в такий сумнівний спосіб імен та іміджу знаних людей, і чи виправдано це з морально-етичного боку? І я не впевнений, що питання це передбачає однозначну відповідь.

Не можу не висловити свого захоплення грою актора Сергія Полякова (»Він». Чи, може, все ж таки «О. Вертинський»?). Його герой – колективний витвір драматурга, режисера й актора; а відбувається це творення на сплаві елементів класичної трагедії і Театру Поезії, але виразно настояному на вітчизняних традиціях скомороства і світових підтекстах «вистави блазнів», на модерністському поєднанні принципів традиційного театру – з можливостями і засобами кіновираження; а ще, і в даному випадку це принципово, – з засобами мистецької кінодокументалістики.

Провести, по суті, моноспектакль, майже годину лицедіяти на сцені, перевтілюючись то в співака, що перебуває на вершині слави, то в закоханого ізгоя сцени і суспільства, або в замріяного у своє минуле і недосяжного для реальної дійсності буття – пацієнта божевільні; поєднувати майже неосяжний потік тексту – з пластикою скоморошної акробатики, а трагікомізм ситуації і фрази – з айсберговивими підтекстами буття прототипно великих акторів!.. На таке здатен тільки актор, амплуа якого полягає в мистецькому невизнанні постулатів жодного з традиційних сценічних амплуа.

Світовий досвід показує, що навіть дуже талановитим акторам важко даються ролі... дуже талановитих акторів. А щоб зіграти на сцені божевільного митця, треба самому довести себе до певної стадії творчого (не медичного, боронь боже!), божевілля. І Сергію Полякову це вдається. Нехай і з більшим чи меншим успіхом, але вдається. Принаймні там, де це йому було дозволено текстом, ситуаційними сценами та режисурою вистави.

Саме так, де це йому «дозволено»; в тих випадках, коли йому принаймні дають можливість витворювати свій, досить слабко окреслений сюжетом, характером та діалогами, Образ, що тримається здебільшого на образі, витворюваного внутрішнім світом та інтуїцією самого актора, який (принаймні так подеколи здається) починає жити на сцені власним життям, відокремленим від сценічного життя свого героя, і навіть повстаючи проти світу свого героя. Бо коли драматург і режисер примушують чи то медсестру, чи перевтілену в неї Віру Холодну возити на тачці божевільного, в гамівній психіатричній сорочці, Вертинського по сцені-палаті (чи подвір’ї) психіатричної лікарні – то це вже не має нічого спільного ні з зображувальними засобами мистецтва, взагалі, ні з тими засобами, якими цілком достатньо для відтворення душевного стану свого героя, володіє актор С. Поляков.

Так само, як нічого, крім роздратування, не викликають у глядача і численні посилання (з розлогими цитуваннями) на «Большую Советскую Эциклопедию», витримками з якої драматург намагається просвітити нас зі сцени (пафосним, дикторським голосом районного радіомовлення прочитаними «Нею» «Вірою Холодною»?) з приводу того, що таке Версаль, чи хто такий Флобер або Шаляпін. А як вам пояснення, з посиланням на енциклопедію, – хто такий Пушкін? Який, виявляється, є «энциклопедией русской жизни»?! Ми ж то з вами мали його всього лиш за геніального поета. Перш ніж заповнювати смислово-текстові провали своєї п’єси безкінечними цитуваннями енциклопедії, Р. Феденьову варто було б згадати незабутнього Штірліца, який попереджав усіх нас, у тому числі й драматургів, щоб ми не «тримали» своїх співбесідників та глядачів за болванчиків зі старого польського преферансу.

І ще одне принципове зауваження. Якщо вже драматург і режисер наважилися так безбожно експлуатувати імена і творчі образи видатних акторів, то мали б утримувати їх на рівні творчого, мистецького божевілля, і мистецького захмеління, і зовсім не обов’язково раз у раз зводити все до кокаїнової залежності Вертинського, перетворюючи драму його життя на слабко замасковану антинаркотичну пропаганду (навіть якщо на сцені йдеться про такий вишуканий мистецький заклад, як Клуб фармацевтів у Бердичеві).

Віри Холодної, цієї рокової жінки і не менш рокової актриси, на сцені вистави «Сумерки богов» – нема. Даруйте, не вишло. І ні словесно-мімічні екзальтації Полякова-Вертинського, ні фрагменти з «Великого Німого», кадри якого відтворюють кіношні образи Холодної, – ситуації не рятують. Драматург і режисер хотіли створити на сцені образ «Королеви Тіней» (тобто королеви екранних образів), а спромоглися створити лише... Тінь Королеви! А це, панове театрали, не одне й те ж! Але при цьому хочу зауважити, що до актриси Ольги Дерев’янко претензій нема; вона, як могла, де грала сама, де підігрувала Полякову. І не її провина, що ліпити свою Віру Холодну їй не було з чого, як, втім, і медсестру божевільні, образи яких – Холодної і медсестри – зливаються немовби в одній діючий особі, іпостасі. Тому в програмці не помилялися: на сцені – не Віра Холодна, на сцені – безлика, безіменна «Вона», але витворена в талановито, до творчого божевілля збудженій уяві актора Сергія Полякова, за самобутньої режисури Євгена Лавренчука, та вдалого художнього оформлення Є. Єфима, які, як могли, рятували цікаву за задумом, але занадто вже нерівну за сюжетно-текстовим вираженням своїм літературну основу спектаклю. Та, поза все це, спектакль раджу подивитися, це справді цікаво...

Богдан СУШИНСЬКИЙ, спецкор «Одеських вістей»

Выпуск: 

Схожі статті