Якось зустріла одну знайому жінку і не впізнала, так вона змінилась. Стала зовсім немічною бабусею, хоча ще й 60-ти не мала. Як виявляється, у неї помер чоловік, який її дуже любив і оберігав. За все своє життя Любов Василівна ніколи й ніде не працювала. Чоловік заробляв добре. Дітей не мали. То й не було потреби дружині йти на роботу. Основне її заняття полягало в тому, щоб доглянути дім, зготувати їсти, дочекатись з роботи чоловіка. І ось всього цього в неї не стало.
– Куди не піду, всюди порожнеча. Я не вмію без нього жити, – слізно скаржилась жінка.
Ця зустріч впродовж багатьох днів не виходила в мене з голови. Пригадалось, що раніше цій жінці багато хто заздрив. Адже їй не потрібно було квапитись на роботу, а потім в магазин, дитсадок, поратись по господарству. В неї все робилось спокійно, повільно і до пуття. Любов Василівна завжди мала час піти в перукарню, зробити манікюр, подбати про оновлення своєї спальні чи вітальні. В її квітнику щорічно з’являлись нові квіти. А чоловік тішився своєю “лялечкою” (так він часто називав її). І ось все закінчилось так банально просто – він помер.
Звичайно, знайомі намагались розрадити жінку, але безуспішно. З кожним днем чахла і через рік пішла за вічну межу, не витримавши самотності.
Якось, йдучи по вулиці, розмірковувала над життям цього подружжя. І так поринула в свої думки, що зразу й не помітила в подвір’ї Надію Іванівну Томашпільську. Ще одну свою знайому. Жінка, незважаючи на те, що вже розміняла восьмий десяток, вправно рубала дрова. Весело привіталась. Радо повідомила, що на свята приїздив Вітя з дружиною. І зовсім, ні з чим не зв’язуючи, додала:
– Гарна і добра в мене невістка. А яка розумна!
І вже в моїй пам’яті почали спливати, як кадри старого фільму, сторінки з життя цієї жінки. Надію Іванівну видали заміж зовсім молодою, не за того парубка, за якого вона хотіла. Прикро їй було, але, маючи веселу вдачу, замість того щоб плакати – співала і зранку до ночі працювала. Довгий час була нормовичкою, потім листоношею. А ще рік за роком лелека приносив їй діток: два синочки і дві донечки.
Ще зовсім молодою залишилась вдовою. Та ніколи було Надії Іванівні бідкатись над своєю долею. Треба було дітей ставити на ноги. Нині ті часи згадує, як страшний сон. Навіть сама дивується звідки сили брались. Та все витримала. Навіть більше того, чого сподівалась. Кілька років тому помер наймолодший син. Немає нічого важчого, ніж ховати власних дітей. Та й цей удар долі пережила мужньо. Тепер опікується дітьми, онуками, правнуками. Всі вони мешкають далеко, та на свята провідують. І вона живе надією на зустріч з ними. Готує гостинці. Хоч тепер частіше вони везуть їй дарунки, бо всі міцно стоять на ногах.
Вже не раз кликали доньки до себе, та жінка не погоджується.
– І навіщо то я покидатиму свою хату. Тут я господиня. Що хочу, те й роблю. Ще кілька років тому тримала корову. Сама сіно косила, пасла корову, доглядала.
Тепер тільки городом та птицею клопочеться. А дрова принципово рубає сама. “Це для мене, як зарядка”, – каже жінка.
Часто можна почути, як Надія Іванівна, пораючись по господарству чи в городі, співає. До речі, має дуже гарний і сильний голос. Пісня привела її і в клуб “Затишок”, в якому збираються люди похилого віку, але з молодими душами. Співають, спілкуються, вітають одне одного на дні народження. Цей самодіяльний колектив добре знаний не тільки в Савранському районі. Кілька років тому їздили й до Києва, виступали на столичній сцені в програмі “Надвечір’я”.
Якось захворіла Н.І. Томашпільська. Ій запропонували лягти в лікарню. На що вона відказала: “Ви що хочете, щоб я там на другий день померла? Найкращі для мене ліки – це робота і пісня”.
Розмірковуючи над долями цих двох жінок, дійшла висновку, що людина, як і квітка. Стійкіша та, яка росте в природних, більш жорстких умовах, ніж теплична. Адже всі старожили вели активний спосіб життя до глибокої старості, не цурались ніякої роботи і не втрачали оптимізму.
