27 грудня 2006 р. Євгенія Павлівна Березовська з с. Бузинове Іванівського району відсвяткувала своє сторіччя. Зі славним ювілеєм її привітав Президент України Віктор Ющенко.
Склавши перед собою зморшкуваті, натруджені руки, старенька зі сльозами на очах розповідає про своє життя.
Що радісного могла бачити дівчинка з бідної сім'ї, в якій росло п'ятеро дітей? П'ять років виповнилося Жені, коли бездітний та заможний дядько забрав її з Рацулового до себе в Бузинове. Жила в сім'ї дядька як рідна. Роботу знала змалечку: пасла дядькових корів та коней. Любили племінницю, неодноразово пропонували її удочерити, та у дитини були батьки.
Сім’я дядька її підтримувала і тоді, коли заміж вийшла, та хоч і мали свій куток – хатину, жили сутужно, роботу знайти на селі було важко. Хата поступово наповнювалася дитячими голосами. На цей час саме розпочалася колективізація – забирали у селян скотину, плуги, сівалки – створювалися колгоспи. За своїм добром пішли люди, став колгоспником і дядько. Одними з перших подалися до колгоспу і Євгенія з Афанасієм. Чоловік працював механізатором, бригадиром тракторної бригади, піднімав «на ноги» колективне господарство. А вона з ранку і до вечора працювала в полі, взимку – на фермі. Хотілося заробити хоч якусь копійку, бо діти до школи ходили напівроздягнені.
І сьогодні покоління Євгенії Павлівни з жахом згадує голодомор 30-х років. Часто єдиною їжею для дітей був шматочок макухи. “Якби не дядько, то, мабуть, і не вижили б, – плаче старенька. – Матір голодомору так і не пережила...”. З часом життя почало налагоджуватися. На початку 40-х більше уваги приділялося селу, почали отримувати на трудодні, та, звичайно, головною опорою родини було підсобне господарство. Сім'я Березовських поповнилася ще однією дитиною – дочкою. За нею вже доглядали старші, бо Євгенія Павлівна роботи не лишала.
Коли дочці Світлані виповнилося півтора року, помер чоловік. Свого горя не могла виплакати, бо весь тягар і без того нелегкого життя в окупації ліг на її плечі. Здавалося, що сил не вистачає жити, навіть хотіла дитину віддати до чужої родини. Так-так, і чорні думки снували... А після війни знову потрібно було піднімати колгосп. “Ходили ми, жінки, вп'ятьох за плугом – коней не було. Додому з поля приходили ледь живі. Вже давно всі повмирали, одна я залишилася”, – бідкається бабуся.
І знову робота, робота, бо не вона шукала Євгенію, а та її. Збирала в колгоспій бавовну, за самовіддану працю неодноразово нагороджувалася грамотами, подяками.
А тепер? Тепер діти повиростали, створили власні сім'ї. Люблять бабусю та прабабусю онуки, а вона їм віддає свою пенсію – “щоб були одягнені та ситі”. Піклується старенька.
