Коли прочитав нову книжку віршів Євгена Ізотова «Суть земли», ще раз переконався в тому, що кожен поет по-своєму самобутній і пробивається до серця читача неповторністю та чистотою особистих уподобань. Автор, який багато років життя віддав морю, адресує свої рядки тим, хто не поспішає скинути з «парохода литературной современности», перевантаженого текстами для попси й детективними «жахами», щиру поезію, сповнену глибини вічних загальнолюдських цінностей. І насамперед любові до людей, до рідної землі й до її природи. Для поета найцінніше за всі надбання «только верные друзья – особенные души». Мистецтво щедрості він вбачає у здатності «любить друзей, прощать врагов».
Перша частина книжки склалася із віршів морської тематики. Це пояснюється тим, що автор, ведучи розмову про неприборкану водну стихію, пише: «Мы в шторм по морю сотни раз ходили». Море для нього асоціюється з «простором животворящим». І його власне щастя «затерялось на дне океана».
Кожен твір поета сприймається як сповідь бунтівливої, відкритої, шукаючої душі, як одкровення людини, закоханої в життя, що наповнене нелегкою, повсякденною працею. Джерелом його віршів стали звичайні життєві ситуації й факти. У них немає чуттєвої фальші та надуманості, а образність йде від особисто пережитого, від реального сприйняття навколишнього середовища:
И волны мчались, как
в мыле кони,
И подымался девятый
вал...
Авторові, в душі якого «будут жить извечно земля и море, море и земля», віриш, що «лаял ветер, как пес бездомный», що «в мечтах доступно все и просто, словно пожатие руки». І в те, як:
Плывут дельфины стаей
на охоту
О чем-то говоря между
собой.
Читаючи вірші Ізотова й у першій «морській» частині книжки, і в другій – «Мелодии сиреневых садов», я переконувався у правоті великого знавця російської словесності П.М. Сакуліна, який сказав: «Поэзия разлита всюду, умей только ощущать». Говорячи відверто про найсокровенніше із читачем, Ізотов хоче, щоб він перейнявся його настроєм. Сприймав усе написане ним, як і, наприклад, картину опоетизованого приморського вечора, через його ліричну напруженість.
Все замерло,
на побережье тихо,
Лишь осень красит
золотом листву.
А виражаючи сум від розлуки із коханою, поет, несучи важку вахту в штормовому океані, далеко від рідного берега, на який «бежит волна из песен и былин», подумки звертається до неї:
Верю в то, что ты
в эти минуты
В сладком сне
обнимаешь меня.
Поет хоче, щоб його віра в чистоту людських взаємин передалася й тим, хто прочитає його вистраждані серцем рядки.
У передмові до книжки відомий український поет, лауреат республіканської літературної премії ім. А. Малишка Антон Михайлевський відзначає вміння автора мислити образами, без чого немає справжньої поезії, наспівність багатьох віршів, які несуть читачам щиру естетичну насолоду. Погоджуючись із авторитетним рецензентом, пропоную читачам один з таких віршів:
Сниму с себя
последнюю рубашку
За взгляд на дом,
что вишнями пропах,
За скрип ворот,
раскрытых нараспашку,
Заросший
можжевельником овраг.
За воздух,
что смородиной
пропитан
И за улыбку утренней
зари,
За грусть моей деревни
позабытой,
Где все в цветах –
хоть каждому дари.
И за знакомый
с детства перекресток,
Там, где бушует
дикая сирень
И где сияют ярко,
ярко звезды,
И затерялась часть
души моей.
