Добре знаючи цього чоловіка, спостерігаючи за ним у роботі, важко повірити, що йому ось-ось виповниться вісімдесят шість. Сьогодні він очолює Одеську обласну організацію ветеранів України. Вірніше, є її беззмінним керівником протягом 20 років – від дня створення.
Про нього можна писати книжки, багато розповідати, але ми обмежимося лише кількома епізодами з життя Олексія Георгійовича, на яких він сам особливо наголосив, додавши: «Можливо, сьогодні мене багато хто, особливо з молодих, до кінця і не зрозуміє, але що було, то було. Це наша історія, а з неї, як з пісні, слів не викинеш».
Спочатку наведемо деякі біографічні дані цієї людини. Народився він у квітні 1921 року на станції Веселий Кут Великомихайлівського району, в сім’ї залізничника. Потім сім’я переїхала до міста Котовська, де Олексій закінчив середню школу, а згодом вступив до Одеського індустріального інституту. Навчання перервала війна: вчорашній студент пішов на фронт. Потім знову навчання у тому ж інституті, який вже став називатися Одеським політехнічним.
Після закінчення вузу повернувся до Котовська, де працював інженером, начальником електростанції та Котовського електромережного району «Одесаенерго». Саме тут проявилися неабиякі здібності молодого спеціаліста.
Але надамо слово самому Олексію Георгійовичу.
І засяяв Котовськ вогнями
У той час, говорить він, енергетичні потужності міста Котовська були настільки мізерні, що доводилося подавати електроенергію за спеціальним графіком: виключаючи одні об'єкти та житлові квартали і підключаючи інші. Звичайно, так довго тривати не могло. З цього становища мені бачився один вихід: підключитися до тільки-но зданої в експлуатацію Дубоссарської ГЕС. Але як? Мої пропозиції чемно вислуховували у різних інстанціях, але далі розмов справа не йшла.
Тоді я зважився поїхати до Києва. За десять днів обійшов багато кабінетів керівників республіки, вони мою ідею теж начебто схвалили, але конкретних рішень не ухвалювали, обіцяючи лише вивчити питання. Я наважився на відчайдушний крок: записався на прийом до першого секретаря ЦК. Тоді це був Олексій Іларіонович Кириченко. Не приховаю, ніяковів перед зустріччю, але поруч із мною була секретар райкому партії Галина Якимівна Андреященко, яку, гадаю, котовчани ще добре пам'ятають.
Заходимо до кабінету, а перший секретар стоїть біля свого робочого столу і розмовляє з Маршалом Радянського Союзу Василем Івановичем Чуйковим.
– Ми зараз летимо до Севастополя на пленум міськкому партії, – сказав Олексій Іларіонович, – тому вашим питанням займеться другий секретар.
До кабінету увійшов Микола Вікторович Підгорний. Особистість багатьом теж добре відома.
– Миколо Вікторовичу, – сказав Кириченко, – ось товариші з Котовського району Одеської області вже десять днів на собі випробовують наш партійний і радянський бюрократизм. Вислухайте, будь ласка, їх уважно і по можливості допоможіть.
Уже в другій половині дня нас запросили на нараду до Підгорного з нашого питання. Набираюся сміливості і, не зважаючи на інші пропозиції, викладаю свій варіант вирішення проблеми. Адже Дубоссари майже поруч, треба звідти тягти високовольтну лінію.
І Підгорний нас підтримав, а присутнім лише сказав: «Готуйте постанову ЦК, і не мені вас вчити, як розв’язуються такі питання».
Почалося будівництво лінії електропередач Дубоссари – Котовськ. Потім електроенергії дали стільки, що вона перевищувала у двадцять разів наявні у нас потужності. І електромережі потяглися до багатьох інших північних районів області.
Чужий серед своїх
У січні 1965 року О.Г. Гурського «посватавши» на першого секретаря Ізмаїльського міськкому партії.
– Зустріли мене там, – розповідає мій співрозмовник, – досить неоднозначно. Стали лунати і такі голоси: «А що в нас, колишньому обласному центрі, своїх кадрів не знайдеться?» І так далі, у тому ж дусі. Але до думки обкому партії все-таки прислухалися, підтримали.
З чого починав? Зі знайомства з трудовими колективами, відвідування кожного підприємства, розмов з людьми, з яких дізнавався про справжній стан справ, намагався визначити головні напрями подальшого розвитку міста. Висновок напрошувався один – треба багато будувати: житлові будинки, нові підприємства, об'єкти соцкультпобуту. Ізмаїл хоча і був колись обласним центром, але так і залишався заштатним містом із слабкорозвиненою інфраструктурою.
За роки моєї роботи в Ізмаїлі, а був я тринадцять років беззмінним першим секретарем, у місті спорудили понад 120 життєво важливих об'єктів. Мене навіть за це почали називати головним виконробом міста.
Хочу розповісти про один факт. Разом з керівництвом пароплавства вирішили, що треба споруджувати новий морський вокзал. Старого, власне, не було, а розташовувався він на пришвартованому до берега дебаркадері. Із запропонованих проектів вибрали будинок у два поверхи, з рестораном і кімнатами для проведення різних громадських заходів. Робота наближалася вже до завершення, коли до пароплавства приїхав міністр морського флоту Тимофій Борисович Гуженко.
Нашим вибором він був явно незадоволений. Мовляв, для Ізмаїла достатньо б і скромного одноповерхового будинку. Але нічого змінити вже було неможливо. І одержав Ізмаїл морвокзал, який на ті часи був найкращим на Дунаї. Навіть красень Відень не міг у той час похвалитися такою спорудою.
При мені споруджувалися Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат, багато інших заводів, культурні заклади, серед яких кінотеатр на новому проспекті, де на пустирі з'явилися перші дев'ятиповерхові будинки.
Не було б щастя…
Після Ізмаїла у 1977 році мене перевели до Одеси, де я десять років очолював обласну раду профспілок. За ці роки було всякого, але хочу розповісти про те, як розкидані по всьому місту 22 галузевих обкоми профспілок знайшли свій дім – Будинок профспілок.
Ідея моя об'єднати всі служби в одному будинку сподобалася багатьом. А от як її здійснити? У цей час споруджувався новий будинок обкому партії, і в нас визріла думка: а чи не зайняти нам його старий, на Куликовому полі? Але на нього претендувало і Чорноморське морське пароплавство Змагатися з ним було б справою непростою, марною. Але все-таки...
Ми теж почали діяти. Заручилися підтримкою першого секретаря обкому партії М.К. Кириченка, послали листа до ЦК Компартії України, де теж з нами погоджувалися. Але останнє слово, звичайно, було за ЦК КПРС. А тут нам дорогу перекривало ЧМП. Допоміг непередбачений випадок...
З Кіпру повертався голова ВЦРПС Степан Олексійович Шалаєв. Літак з якихось технічних причин здійснив вимушену посадку в Одесі. Як тільки довідався про це, одразу ж приїхав до аеропорту, чим викликав великий подив високого гостя. Все пояснив у жартівливій формі: і в облрадпрофі, мовляв, є своя розвідка...
Розговорилися, він почав мене розпитувати про профспілкові справи, про наявні проблеми. “Напишіть мені про все докладно”, – сказав Шалаєв, що вже зародило якусь надію.
Яке ж було моє здивування, коли через два тижні пролунав телефонний дзвінок. Шалаєв сказав:
– Сьогодні відбулося засідання Секретаріату ЦК КПРС, на якому ухвалено рішення про передачу будинку Одеського обкому партії обласній раді профспілок.
СОТНІ ТРАГЕДІЙ ПЕРЕД ОЧИМА
У ці дні, продовжує свою розповідь О.Г. Гурський, ми провадимо підготовку до 20-річчя з дня утворення Організації ветеранів Укараїни. Починали з об'єднання ветеранів війни, а потім увесь час поповнювалися іншими категоріями людей похилого віку, і сьогодні кожен пенсіонер – ветеран війни і праці – фактично перебуває під нашою опікою.
Організація у нас міцна, є ветеранські ради у кожному місті і районі. На багатьох підприємствах, у сільській місцевості.
Крім обласної ради ветеранів, я ще очолюю комісію обласної ради з питань відновлення прав реабілітованих. Не називатиму прізвищ, щоб не викликати зайвих хвилювань потерпілих та їхніх сімей.
Скажу лише, що пам'ять про часи репресій жива. Вона передається від покоління до покоління. І вже онуки і правнуки звертаються до нас, щоб довідатися правду про життя тих, хто пройшов через табори і в'язниці. Ми ж за допомогою багатьох громадських активістів детально вивчаємо доступні нам документи, по окремих епізодах відновлюючи біографії людей з «розстріляного покоління».
Моє кредо – служити людям. І я все життя намагаюся не зраджувати йому. Не знаю, можливо, десь і щось вийшло не так, то нехай мені за це пробачать. Я ж, користуючись нагодою, хочу ще раз подякувати тим людям, з якими тривалий час разом працював у Котовську, Ізмаїлі, в облпрофраді і зараз, в обласній раді ветеранів.
...У нього світла пам’ять: пам'ятає все в деталях, з легкістю називає десятки прізвищ, імен і по батькові людей, пов’язаних з доленосними віхами його життя.
Праця Олексія Георгійовича Гурського відзначена 8 орденами і багатьма медалями. Він серед небагатьох в області, хто удостоєний ордена «За заслуги» всіх трьох ступенів, обраний членом президії Організацій ветеранів України, є почесним громадянином міста Ізмаїла.
Відзначимо, що про багато нагород мій співрозмовник скромно змовчав. Довелося скористатися іншими джерелами.
