Східний сектор екологічного контролю, очолюваний досвідченим екологом Ліліею Петрівною Моряк, охоплює три сільські райони Одещини – Березівський, Миколаївський та Іванівський. Сьогодні наш спеціальний кореспондент веде розмову з начальником інспекції, і ця розмова є початком огляду роботи подібних регіональних інспекцій на території області.
Так вже співпало, що до Березівки, в якій базується Східна міжрайонна інспекція, я прибув 23 березня, у розпал стихії, коли страшний буревій з корінням виривав дерева, розкривав дахи шкіл і сільських осель, валяв тини і здіймав у повітря тисячі тонн степового пилу. Згодом екологи з’ясовуватимуть, що подібні стихійні лиха трапляються в цьому краю в середньому раз на п’ять років, і що ця пилова буря видалася найсильнішою за багато останніх років... Ми з начальником Східного сектору екоконтролю Лілією Петрівною Моряк теж розуміли, що загалом подібні буревії не є якимось винятком, що вони немовби закодовані в екосистемі нашого краю, і хоча ми ще не до кінця пізнали їх походження, сутність і призначення, та все ж таки в самому факті, що наша непроста розмова про стан екології в Східному секторі відбувалася під “акомпанемент” такої буреломної стихії, вбачалося щось символічне. Якісь сили, земні і небесні, мовби хотіли нагадати нам: це вам тільки здається, що ви інспектуєте стан природи в цьому краї; насправді ж, це сама природа інспектує глибинність і дієвість вашої інспекції!
Якщо підходити до термінології по-канцелярськи, то Лілія Петрівна, яка працює в системі екології ось уже майже десять років, не “чистий”, тобто не фаховий еколог, тому що за дипломом вона – агроном. Але весь мій досвід журналіста-еколога переконує, що в сільській місцевості саме агрономи стають найбільш старанними і послідовними поборниками екології. І цьому є цілком конкретне і ґрунтовне пояснення: бо ж кому ще так болить за рідну землю, хто ще так образно і водночас предметно усвідомлює всі потреби і всі проблеми нашого довкілля, сільської ниви, як це усвідомлює агроном?
– Зараз нашу інспекцію найбільше турбують два аспекти екологічної безпеки, дві її задавнені проблеми, – ділиться своїм професійним клопотом Лілія Петрівна. – Це те, що складна екологічна ситуація у трьох районах Східного сектору, як, втім, і в багатьох інших регіонах, співпала з економічною кризою, яка супроводжується підвищенням частки застарілих технологій та обладнання, зниженням рівня модернізації та темпів оновлення виробництва.
Інша проблема, яка теж пов’язана з попередньою, це наявність несанкціонованих сміттєзвалищ, а також стан екології на звалищах, так би мовити, узаконених. Ось вам дані за минулий рік. На території Березівського району виявлено шість стихійних сміттєзвалищ, а на території Миколаївського району таких виявлено аж 52! Звичайно, можна з полегкістю сказати, що 32 з них впродовж того ж таки минулого року, ліквідовано, але чи надовго? До того ж 20 з них все ж таки продовжує несанкціоновано діяти. Тобто проблема існує, і її не можна розв’язати тільки штрафними санкціями проти недбайливих сільських керівників та закликами дотримуватися чистоти.
Так, справді, міжрайонна інспекція діє досить активно. На території Миколаївського району проведено шість перевірок з питань відходів. При цьому в якихось випадках інспектори діяли, так би мовити, методом роз’яснення та переконання, а в якихось – довелося застосовувати каральні заходи. Зокрема, на сільських голів Настасівської, Олексіївської і Стрюківської сільрад довелося накласти адміністративні штрафи на загальну суму 275 гривень. Ще по трьох сільських радах Східного сектору – Червоноармійській, Златоустівській та Анатоліївській складено акти і видано приписи навести порядок на своїх сміттєзвалищах та завести на них паспорти.
З ініціативи інспекції та інших організацій, в березні – квітні минулого року було проведено двомісячник з наведення санітарного порядку та благоустрою населених пунктів Березівського району, з приводу якого було видане спеціальне розпорядження голови райдержадміністрації. Досить сказати, що впродовж цієї масової акції було очищено від сміття близько десяти кілометрів берегів річок і ставків, вивезено понад тисячу кубометрів сміття з населених пунктів на сміттєзвалища; упорядковано санітарно-захисні зони артезіанських свердловин та шахтних криниць і, нарешті, 18 керівників різних установ та організацій притягнуто до адмінвідповідальності і на яких накладено штрафів на загальну суму 1250 гривень...
Повірте, що я міг би й далі продовжувати перелік перевірок, заходів, штрафів, приписів, за допомогою яких інспекція Східного сектору екоконтролю “воює” проти недбайливих господарників, за чистоту сіл і містечок своєї зони. Але одразу ж зауважу, що тут, у Східному секторі, як і в усіх інших секторах, тобто міжрайонних зонах, ця боротьба провалиться, так би мовити, зі змінним успіхом. На практиці це означає, що не встигає інспекція домогтися ліквідації одного звалища, як з’являється інше, і подеколи на тому ж місці, або неподалік нього.
І ще один факт: кількість інспекторів не збільшується, а ось кількість твердих відходів і несанкціонованих звалищ збільшується постійно і невідворотно. І це при тому, що, скажімо, в тій – таки Східній екоінспекції нема жодного транспортного засобу. Ні-ні, формально автомобіль нібито існує. Але ж для того, щоб начальник сектору Лілія Моряк та інспектори могли користуватися ним, треба комусь подбати про виділення коштів на пальне, на запчастини, на технічне обслуговування цієї машини.
Та проблема навіть не в цьому. Невже нашим керівникам не зрозуміло, що, якщо кількість відходів, як і кількість сміттєзвалищ, в області постійно збільшується, і вони стають екологічно небезпечнішими, то вихід напрошується тільки один: подбати про спорудження кількох заводів з переробки, утилізації, знищенню, чи називайте це, як хочете, даних промислових і побутових відходів. Іншого шляху просто не існує! Адже досить проїхати трасою, яка проходить повз наш славетний “7-й кілометр”, або повз інші ринки, щоб переконатися, що всі навколишні поля вкриті тисячами різнокольорових поліетиленових кульків. А це ж ті відходи, з якими сама природа – через гниття та саморозклад – не здатна впоратися навіть упродовж століття. Тобто, знову ж таки, вихід зрозумілий: потрібен завод. Хоча б один на п’ять-шість сільських районів, один – на кожне велике місто. Але до цієї теми ми ще повернемося.
