Ми щойно повернулися з рейду. Настрій – поганющий. Перед очима – моторошна картина: у тісній із задимленими стінами і малюсіньким віконцем кімнатці на брудній постелі – п'яна до безтями двадцятишестирічна мати і двоє дітей, що лякливо пригорнулися до неї, вона милерить одну й ту ж з лайкою фразу: «Мені б шкалик горілки, і – пішли вони всі!…» Картина, відверто скажемо, не для слабонервових. До таких, однак, жодними чином не відносять себе учасники подібних цілеспрямованих виїздів по «гарячих» точках – неблагополучних родинах, число яких хоча і меншає, але усе ще досить велике.
– Навіть, якщо одна така залишиться,– говорить Федір Павлович Єфимов – начальник відділу сім'ї, молоді й спорту Арцизької райдержадміністрації, – ми не заспокоїмося. Тому що мова йде про долю дітей.
Цій службі, нелегкі завдання якої дуже чесно і наполегливо виконують ще і працівники Центру соціальних служб для сім'ї, дітей і молоді й служби у справах неповнолітніх, справді, ціни немає. І я не здивувалася, коли в Кам'янському – селі, у якому ми і спостерігали того дня один з вражаючих епізодів, жінки назвали тих, що приїхали з райцентру, «рятівниками». І це найвища оцінка їхньої роботи.
З Федором Павловичем ми зустрілися після рейду наступного ж дня у його тісному, заставленому столами й шафами кабінеті, і продовжили обговорювати тривожну за всіх часів тему насильства над дітьми. Не знаю, на які такі категорії воно поділяється, але хіба та ж п'яничка-мати не знущається над власними малятами, позбавляючи їх радості дитинства – з іграшками, насолодами, сонячними «зайчиками» у чистій спальні?
– За старих часів до такого дійти їй би просто не дозволила комсомольська організація, – запевняє Єфимов. – У цьому селі вона колись була численна і дуже міцна. А уявляєте, як страждає дитина, яка щодня спостерігає знущання батька над матір'ю? Найстрашніше: подорослішає – сама такою стане.
На жаль! Сумних тому підтверджень – скільки завгодно. Образи, потиличники, побиття від старших, утримання на голодному пайку – далеко не виняток. І якщо в районі зафіксовано 113 випадків психологічного насильства, то це зовсім не означає, що ця цифра остаточна. А скільки драм відбувається за наглухо зачиненими дверима?
Звичайно, чотирнадцять співробітників служби разом з дільничними інспекторами міліції, будь вони, хай вони й сто разів мудрі, ці гидкі явища не здолають. Добре б, що й казати, у кожнім селі мати по філії районного центру соціальних служб. Але, де взяти гроші на їх утримання? Задоволені і тим, що в трьох великих селах вони усе-таки вже є. А досвід завідувачки одного з них – Раїси Іванівни Албу – заслуговує свого поширення.
Федора Павловича я знаю давно. Це дуже сумлінний, із загостреним почуттям відповідальності працівник. Його серед ночі розбуди, назве, які завгодно, дані, імена, прізвища усіх, кого очолювана ним служба опікує.
– Але, чи легше від того самому Єфимову?
– Так, – говорить, ми об'їздили уздовж і впоперек наші села, ми знаємо, яка родина, що стоїть на обліку, чим дихає й викладаємося цілком, щоб освітлити в них атмосферу. Але до кінця викорінити насильство, як зло, нам, м'яко кажучи, вдасться нескоро.
Величезним гальмом називає він байдужість оточення. Додають проблем і цивільні шлюби, вийти за рамки яких матері-одиначки не квапляться: разом із заміжжям вони значно втрачають у сумі допомоги.
У день рейду ми відвідали одну таку родину: їй 32, співмешканцю – 23. У нього – ні професії, ні роботи – альфонс! І таких, що присмокталися, що оббирають дітей на очах у всіх, трутнів, – скільки завгодно в кожному селі. Поговорила я в Кам'янському з місцевими тіточками: мовляв, допоможіть Ользі на шлях щирий стати, діти ж страждають. А у відповідь: «Ми то тут при чому? Ось депутати нехай. Та й Григорівна з нею возиться. Нам своїх проблем вистачає» і пішли далі з відверто незадоволеним виглядом.
Згадана ними Григорівна – це Тамара Григорівна Максименко – чудовий педагог і активна громадська діячка. Мати б таких, як вона, хоча б половину в депутатському корпусі – і атмосфера в селі була б зовсім іншою. Не всі ж проблеми громадського порядку вирішувати лише нашій всюдисущій міліції? Хоча в зведеннях Арцизького РВ УМВС, справді, значаться родини, у яких насильство – уже спосіб життя, і де представники сильної половини людства не можуть дня прожити, щоб не підняти руку на дружину, матір, дітей. В Арциз-2, колишньому військовому містечку, куди в останні роки облудним шляхом були переселені з Одеси десятки нещасливих родин, подібне спостерігається особливо часто – переважна більшість із загального числа зареєстрованих у районі випадків насильства. По суті, чудовий виняток становить єдине село – Надеждівка, у якому умови диктує монолітна спільність інтересів сильного базового господарства – ВАТ “Шампань України” і сільської ради. Тут працюють винятково на поліпшення життя людей, розв'язання їхніх побутових проблем і, що особливо важливо, на виховання почуття власної гідності. На мій погляд, Надеждівка – наочний приклад, за яким можна навчатися будувати гідне життя. Тут немає проблем з роботою, а саме відсутність її Єфимов вбачає головною причиною сімейних катаклізмів. І вважає, що державі треба розщедритися, нарешті, на довгострокові, під невисокі відсотки, кредити і давати їх на розвиток домашніх мініферм – з відгодівлі свиней, овець, ВРХ. У противному разі, село з причини трудової міграції, темпи якої не знижуються, просто вимре. І хіба він не правий? Вже зараз питання – хто продовжить справу батька-фермера, для багатьох стає серйозною проблемою. Розмовляла я недавно з одним з них – дуже стурбований сумною реальністю. У нього досить землі, багато техніки, переробні цехи, а передати (роки підганяють) – нікому: жоден із синів присвячувати себе землі не збирається. І батьківські умовляння тут не діють. А от колись пропозицію батька вважали б за честь. Як і згаданій Ользі не дозволили б так низько опуститися: спитися, побувати в місцях позбавлення волі, повернутися і знову опинитися на узбіччі життя.
– Треба пробуджувати суспільну свідомість, – вважає Єфимов. – Ми проаналізували: найчастіше насильство в родині чинять люди, яким від 35 до 60 років, але і нерідко – віком від 18 до 35 років. Причому, в основному, це чоловіки й співмешканці. Але, що зовсім приголомшує, факти насильства дітей над старими, котрим від 60 до 80 і більше років, над матерями – теж не поодинокі. Виродки!
І мені згадалося, як гаряче на одній з конференцій щодо попередження насильства Єфимов обстоював ідею відновлення жіночих рад і остаточно забутої форми осуду – карикатуру.
– Товстошкірих, – говорить він, – немає. Усе одно допече. А тільки штрафами цю категорію не візьмеш. І потім, чому б за аналогією з конкурсом на кращий з благоустрою населений пункт не провадити конкурс на краще село громадського порядку, або – щодо створення умов для фізичного й інтелектуального розвитку дітей і молоді? Причому в масштабах країни, області. Робити ж щось треба.
Треба! Адже чужих, як і поганих, дітей не буває. Є неблагополучні родини, хоча законодавчо – це визначення дотепер так і не підтверджено. Але, у чому Єфимов упевнений, на всі сто, то це в тому, що виховувати треба з пелюшок. І – до старості.
