АРКАДИЙ МАРТЫНОВ. БЕЛАЯ РУСЬ. ИСТОРИЧЕСКИЙ ОЧЕРК. ОДЕССА, 2007
Інтерес до свого історичного коріння, до державної та етнонаціональної минувшини породив справжній вибух досліджень та пізнавальних публікацій на всьому пострадянському просторі. Причому публікації ці з’являються не лише в межах нових незалежних держав, але й за їх межами, у гурті національно-культурних товариств. І Бєларусь та білоруські національно-культурні товариства в Україні не становлять якогось винятку. Досить вдатися до бібліографічного покажчика наукової бібліотеки чи до послуг інтернету, як перед вами виявиться чималий бібліографічний перелік праць з історичних аналів сучасної Бєларусі. Тим з більшою цікавістю береш до рук історичний нарис "Белая Русь” одного з активістів білоруського національно-культурного товариства на Одещині Аркадія Мартинова.
Але вже з першої сторінки цієї книжки зі вступного слова "Від автора” я змушений був знову подивитися на титульний лист. Тому що на ньому значився рік видання "2007”, а таке враження, ніби читаєш писання людини, яка так і не вийшла з осені 1937-го; або тримаєш в руках підручник для п’ятого класу часів "холодної війни”. Ну, розсудіть самі. Цитую: "Для развала Советского Союза империалисты использовали в качестве главного аргумента национальный вопрос. …Особое место в разжигании межнациональной розни между нациями и народностями в бывшем Советском Союзе империалисты отвели "языковому вопросу”. Для этого националисты придумали такие понятия, как "коренной народ”, "титульная нация”, что нашло отражение в Конституциях некоторых стран, образовавшихся после распада СССР”.
Це право автора – дотримуватися будь-яких ідеологічних поглядів. Але чи варто писати книгу з історії Білорусії й давати оцінку появи її як незалежної держави (а разом і з нею й інших держав), на хвилі розпаду СРСР, на такому рівні, зводячи все до "козней” імперіалістів? А крім того, А. Мартинову слід було б знати, що такі смислові поняття (тільки під різними назвами), як "корінний народ” і "титульна нація” з'явилися задовго до початку розпаду СРСР і відомі політологам, юристам та етнологам усього світу.
Не приховує А. Мартинов і того, що спонукало його до написання цієї книжки. "В Одессе, – пише він, – в 2006 году в Энциклопедическом справочнике о национально-культурных обществах, готовящемуся к изданию в Национальной библиотеке имени Горького, была попытка показать "белорусов как колонистов”, прибывших на юг Украины в конце ХVIII века. По поручению правления национально-культурного общества граждан (НКОГ) "Беларусь”, мною написана статья в одесской областной газете "Одесские известия»… В статье и в данной работе убедительно доказано, что издревле наши народы (украинцы, белорусы и русские) жили вместе, что они отвоевали, заселили, обустроили, защищали завоеванные земли, в том числе и Одесскую область…”
Я розумію, що доручення правління треба виконувати, але роботи це слід сумлінніше. Ну, по-перше, бібліотека ім. Горького, на жаль, ніколи не мала і не має статусу "національної”. По-друге, якщо у пана Мартинова існують якісь докази того, що білоруси з’явилися на півдні України не в ХVIII ст., як це повідомляється в бібліотечному довіднику, а раніше, скажімо, в ІХ ст., то нехай поділиться з нами цим відкриттям, з доказами та посиланням на джерела. Але якщо Мартинов відкидає твердження автора довідника, доводячи, що білоруси жили на півдні України не з ХVIII ст., а, як він пише, "издревле”, то яким століттям "нашої” чи "до нашої” ери це його "издревле” слід датувати? І потім, якщо білоруси "издревле” жили разом з українцями та росіянами на півдні України, то як вони, пардон, примудрилися стати білорусами?
А як вам подобається таке історичне "відкриття”, зроблене А. Мартиновим? "Основную тяжесть Первой мировой войны вынесли белорусы, украинцы и русские. "Инородцы” в ней не принимали участия”(?!) Нехай пробачать Мартинову росіяни, що серед тих, хто виніс тягар Першої світової, білорусів він поставив на першому місці. Питання не в цьому, а в тому: кого саме Мартинов має на увазі під "інородцями”? Якщо всіх, крім білорусів, росіян та українців, то, пардон, а як бути з цілими підрозділами, які складалися з самих лише кавказців; як бути з тисячами і тисячами солдатів, вихідців з Поволжя? А такі "інородці”, за Мартиновим, як євреї чи вірмени, які жили на територіях, заселених цими слов’янськими народами, тягару війни не зазнавали? Їх це лихо обходило? Дивно!
Ґрунтуючись на "Истории Белорусской ССР” (двотомник у 1975), "Истории Белоруссии” 1994 року видання та інших книгах і публікаціях, на які Мартинов щедро посилається, він загалом більш-менш достовірно переказує історичний шлях білорусів і Білорусії. Але ж йому весь час хочеться подати цю історію в контексті і на тлі історії інших народів та взаємин між ними. Й ось тут він і вдається до тих "відкрить”, про які я вже казав і яких у його книзі аж занадто багато. Ну, скажімо, хоча б таке "відкриття”: "Только на время войны запорожские казаки выбирали на раде из своей среды атамана, которому беспрекословно подчинялись, наделив его единоличной, огромной властью”. І це Мартинов розповідає нам у книжці, яка побачила світ в Україні, де кожен школяр знає, що атаманів на Січі обирали щороку, в грудні, незалежно від того, воювали козаки чи не воювали. Тим паче, що цей отаман очолював не лише гарнізон Січі, але й усю Запорізьку Вольницю, від лівобережжя Дніпра до Південного Буга. І майже всіх цих отаманів ми знаємо поіменно.
Несхвально поставився А. Мартинов до того, що в липні 1990-го білоруський парламент затвердив давній національний білоруський прапор "біло-червоно-білий”. Чому він Мартинову не подобається? Та тому, що, виявляється, в липні 1942-го гауляйтер В. Кубе дозволив білоруським націоналістам використовувати біло-червоно-білий прапор та герб "Погоня”.
Це право кожного парламенту, держави і народу: обирати ті символи, які їх влаштовують. Але якщо людина, яка взялася за історію свого народу, позбавляє його права на давній національний прапор тільки тому, що німецький гауляйтер дозволив його вивішувати білоруським націоналістам під час окупації!.. А як тоді бути з сучасним прапором Російської Федерації, під яким марширували та йшли в бій і царські війська, і білогвардійці, і полки та дивізії власівців, і загони російських фашистів, і полки російських козаків з 15-го кавкорпусу СС генерала фон Паннвіца, і полки генерала Семенова на Далекому Сході?
Мартинов докладно переповідає, які національні батальйони російських козаків, туркмен та інших "східних національних легіонів”, дислокувалися в Білорусії під час Другої світової. І резюмує: "Вот с такими врагами приходилось бороться партизанам в Белоруссии”. Пардон, а білоруських національних формувань серед ворогів партизан не було? А де і чим займалися ті десять тисяч білорусів, які ревнісно служили у військах СС? А ті тисячі й тисячі білорусів, які служили у власівській армії та у "допоміжних частинах” вермахту? А як поводилися ті військово-політичні сили білоруських націоналістів, які прагнули створити незалежну Білорусію під протекторатом Німеччини? Хто їх уособлював? Це не предмет для дослідження?
"В данной работе, – попереджає нас А. Мартинов, – я не описывал произошедшие события в Украине”. – Але тут же вирішує подати ну дуже скорочену історію України: "Напомню вкратце. После смерти Богдана Хмельницкого гетманом Украины стал его сын Юрий, но его вскоре сменил Выговский, который перешел на сторону поляков”. Це називається "приїхали”! По-перше, Виговському не треба було "переходити на бік поляків”, оскільки ще до його гетьманства Україну було поділено, без участі українців, по Дніпру, між Росією і Польщею, а по-друге, як гетьман він не переходив на бік поляків, а мав їх за союзників. А це різні поняття. Чому б тоді Мартинову не писати, що Б. Хмельницький "перейшов” на бік кримських татар та на бік росіян? А інші гетьмани, в залежності від вибору союзників, за Мартиновим, переходили, хто на бік турків, хто на бік молдаван, шведів чи литовців.
Свого часу я вже казав: якщо в народу нема держави, державних зрадників у нього бути не може! Інша річ, що в боротьбі за державність його вожді можуть і змушені орієнтуватися на того чи іншого союзника, чимось – територією, людьми, частиною суверенітету при цьому жертвуючи. Так було і в ситуації, в якій опинився гетьман І. Виговський. І представникові дуже шанованого мною білоруського народу, який "издревле” живе на півдні України, такі елементарні речі слід знати.
