Спраглі поля молили небо: окропи! Але бал правило всевладне сонце. Під променями плавився асфальт дороги, обрамленої пологими схилами з вигорілим різнотрав’ям і пожухлими деревами. Разом з головою Ананьївської райдержадміністрації Василем Михайловичем Вєлковим ми їхали до села Гандрабури, мовчки і з сумом розглядаючи висушену спекою довколишню місцевість. Навіть хресний хід не справив на її нещадність бажаного впливу.
Село це, як кажуть місцеві жителі, чисто молдавське. У ньому дві школи, Будинок культури, мережа магазинів. І його можна поставити за приклад навіть самому райцентрові за доглянутістю і порядком.
– Я тут буваю із задоволенням. Тут живуть чудові люди, – сказав Вєлков, коли машина під’їхала до адміністративного будинку.
Голову однойменного із селом сільгоспвиробничого кооперативу Павла Андрійовича Солона застали у кабінеті (на багатостраждальних полях побував зранку). Він, не приховуючи своєї заклопотаності, сказав:
– Ми отут розв’язуємо задачу з багатьма невідомими – і запросив взяти участь у її розв’язанні.
А головне питання цієї задачі: як вижити в екстремальній ситуації? Ярого ячменю, вважай не буде. Озимі на ладан дихають. Більш-менш поводилася безоста пшениця. Цукровий буряк і кукурудза зійшли, поки що тримаються. Можливо, щось горох дасть.
– Дощику б нам. Хоч невеликого, – з зітханням сказав сільський голова Павло Якович Мазуренко, який переймається справами в СВК, що багато в чому забезпечує життєздатність села, так само, як і Павло Андрійович Солон, і його компаньйон, однодумець Володимир Вікторович Грицький, який тільки-но повернувся з далекого поля і долучився до нашої розмови.
Слухаючи цих, ще відносно молодих, але які вже сповна набралися життєвого досвіду й впевнених у своїх силах і правоті, керівників, я поступово, під впливом фактів, переконувався у їхньому державному підході до справ і благородній одержимості. Судіть самі.
Солон, який не має фахової освіти, але наділений від природи організаторською хваткою, взяв на себе ношу щодо об'єднання п'яти частин, які колись складали збанкрутілий колгосп. Мало хто вірив, що він витягне цей «віз». А от Грицький повірив. І з перших днів створення СВК вони в одній запряжці – роботящі, які цінують тих, хто чесною працею в поті чола добуває свій хліб насущний. По тому, з якою повагою голова і його соратник розповідали про керуючого Костянтина Григоровича Татару, знатного агронома, який свого часу очолював міцний колгосп, про трактористів Івана Ілліча Гощина, Олександра Петровича Робула, Івана Володимировича Захарова, Олега Гапоненка, я переконувався у тому, що для них у важких буднях на першому плані – людина.
Коли поділився своєю думкою, Павло Андрійович сказав:
– А як же інакше? Тим більше сьогодні, коли кожен працівник, на рахунку. У нашому селі тепер мешкають 2600 чоловік. А цілком працездатних за великим рахунком – кіт наплакав. Багато подалося на заробітки до Москви, залишивши старих і дітей. Інші і могли б працювати, та вважають за краще вином побалуватися. Ми шукаємо сьогодні пастуха надійного, того ж сторожа. Готові по 400 гривень на місяць платити, а це нині для села більш-менш нормальні гроші, видати по тонні ячменю і пшениці. Але підходящої кандидатури, яка нас влаштовує, поки що немає.
Василь Михайлович Вєлков, який уважно вслухався до нашої розмови, мовив:
– На жаль, не скрізь так скрупульозно враховують людський чинник, як це робиться в «Гандрабурах». Але ж час, як би це комусь і не хотілося, не знівелював вимог не такого вже і давнього минулого: кадри вирішують все. Наприкінці дня я зустрічатимусь з керівниками сільгосппідприємств району і розповім, як Павло Андрійович і Володимир Вікторович вже сьогодні піклуються про те, щоб цілком розрахуватися з людьми по паях.
– А як же інакше? – знову відреагував голова СВК. – І зарплату треба вчасно видати, з кредиторами розрахуватися.
– За рахунок чого? – запитав я.
– Над цим ми і думаємо спільно, – відповів Солон і розповів про те, що у господарстві є 800 голів свиней, 20 дійних корів і 40 теличок, а також 38 бичків. Навіть за нинішніх, не те що низьких, а навіть збиткових, цін – це певна база для виживання. Їх зберігатимуть до осені, що б там не було, хоча з кормами – проблема, трави на випасах згоріли від сонця, як і 50 га люцерни. Потім розповів про наявну сільгосптехніку. З особливою гордістю – про французьку сівалку, яка кладе зернятко до зернятка в землю, про «Вектор-Дон» з кондиціонером у кабіні, про відремонтований «Дон-1500» і три «Ниви», про те, що торік 300 га зажнивували під Києвом... А завершив свою розповідь голова, висловивши надії на те, що держава не залишить хліборобів і тваринників без підтримки (тоді питання про наслідки посухи і заходи щодо компенсації завданих нею збитків в уряді ще не розглядалося).
– Ми вже узагальнюємо дані по району і подаватимемо їх до облдержадміністрації. Звичайно ж, підтримка буде, – запевнив Вєлков господарів.
– Дай-то Боже, – вступив до розмови сільський голова. – Адже без допомоги СВК селу не вижити, хоча план по бюджету ми, можна сказати, виконали.
І потім Павло Якович почав розповідати про першочергові проблеми. Головна з них: газифікація. Три роки тому було розроблено за рахунок місцевого бюджету проектно-кошторисну документацію підвідного газопроводу до села від газокомпресорної станції, яка розташована за сім кілометрів від нього. Вона пройшла тоді експертизу, а тепер потребує відновлення. Де брати гроші? Ті, хто у передвиборному запалі обіцяли золоті гори, сьогодні забули свої слова. Жителі Гандрабур вже настільки зневірилися у розв’язв’яі цього насущного для кожної сім’ї питання, що навіть, як сказали сільський голова і голова СВК, писали листа на адресу Президента Молдови Володимира Вороніна з проханням про допомогу, зважаючи на їхню національну приналежність.
Сьогодні, незважаючи на підступний удар, завданий посухою, проблема газифікації найбільшого села в районі не знята з порядку денного.
– Будемо вишукувати і використовувати будь-яку можливість, щоб відвідний газопровід проліг до Гандрабур», – сказав Василь Михайлович Вєлков, поскаржившись на те, що з боку держави Ананьївський район поки що не одержав і половину тих коштів, яких він потребував і потребує.
Їхав я з Гандрабур без того почуття безвиході, яке народилося в душі, коли бачив висохлі поля по дорозі в село. Тому що переконався у тому, що і голова СВК Павло Андрійович Солон з Володимиром Вікторовичем Грицьким, і сільський голова Павло Якович Мазуренко зі своїми командами не розгубилися в екстремальній ситуації, не опустили руки, а роблять все можливе і неможливе для того, щоб вийти з неї з найменшими втратами.
Коли повернувся до Одеси, через кілька днів зателефонував до Ананьєва, поцікавився реакцією на мій матеріал «Спрага», у якому йшлося про складнощі, що виникли з водопостачанням у районі. Головне, почув у відповідь, що погроза залишити Ананьїв з першого червня взагалі без води так і залишилася погрозою, райдержадміністрація і райрада вжили належних заходів. А потім надійшло радісне повідомлення: «А у нас дощ пройшов». І я подумав про те, що цей дощ став якщо не рятівним для хліборобів, то якоюсь мірою підбадьорливим – вже точно. І захотілося, дуже захотілося, щоб він окропив і багатостраждальні поля СВК «Гандрабури», оброблені працьовитими людьми, які пов'язали долю із землею – годувальницею нашою.
