Петро Осадчук. Віддзеркалення безодні. Нові поезії, вільні думки. Київ. «Неопалима купина», 2006. (Презентація книжки відбулася під час Олійниківських читань на Одещині)
Творчість Петра Осадчука – це осібне явище в сучасній українській літературі, яке поки що не має усталеного визначення, але виразно позначене мистецтвом вияву українського національного гумору; філософськи оздобленої політичної сатири і жорсткої патріотичної лірики. Свого часу я вже казав, що “справжній поет – не той, кого читають, а той, кого цитують”, чиє слово западає в нашу громадянську душу, як у благодатний вітчизняний грунт. Так от, Петро Осадчук належить до тих поетів, яких цитують і в творах яких є чимало такого, що хочеться перечитувати і цитувати.
Мені чужа естетика аскета,
Чужа також естетика
кастета.
Я, многогрішний
в слові і житті,
Не знаю втіхи
в тихім забутті,
І не рятуюся лише в молитві,
Не бачу сенсу
і в жорстокій битві,
В спасеннім слові
віднаходжу суть...
(“Мені чужа естетика аскета”)
Народний депутат України двох скликань (1990 – 1998 рр.), член ініціативної групи по створенню тепер уже всім відомих організацій – Народного Руху України і Товариства української мови ім. Т. Шевченка; активний учасник усіх національно-патріотичних та національно-мистецьких заходів Спілки письменників України та інших творчих і громадських колективів, Петро Осадчук завжди залишався серед тих поетів, чиї вірші, гуморески та афористичні фрази є прямим, але мистецьки вивершеним віддзеркаленням його громадянського життєпису. А мирське буття позначене грішною праведністю мистецького відтворення усіх тих “викликів” української реальності, які творчо наелектризовують душу і талант поета.
В літературу він входив ще в 60-ті, але не залишився серед чималого гурту, як би я їх назвав, “запізнілих шістдесятників” (і тим паче – не загубився в цьому гурті), а мудро торував свій власний шлях, самовіддано реагуючи на появу все нових і нових гарячих і больових точок українського політикуму; на двобої між тими, хто нашу українську незалежність виборов і вистраждав; і тими, хто, зневаживши котурни патріотів, нахабно й україноненависницьки наживає на ній свій політичний, фінансовий і продажно-електоратський капітал. Саме на хвилі усвідомлення цієї національно-історичної несправедливості і з’являються рядки Петра Осадчука:
Ті, що були першими,
Чесними, порядними,
Свою справу звершили
Й стали другорядними.
Ті, які ховалися,
Рот відкрить не сміли,
По хребтах піднялися,
Нам на шию сіли.
Мужність Петра Осадчука як поета полягає передусім у тому, що він не боїться “злободенності” своїх творів, а навпаки, активно вторгається в оту, здавалося б, таку осоружну для “класичної поетики”, але таку пекучу на пательні української соціально-політичної реальності “злобу дня”, твердо вірячи в те, що “сьогоденне” – ще не означає “одноденне”; а подеколи і жертвуючи високим мистецтвом нетлінних тем і почуттів задля того, щоб залишитися зі своїм народом саме зараз, тепер, у найскрутнішу днину пізнання і прозріння – через самовизначення біля виборчих урн; через комуніст-ідеологічні метастази і рефлексії; через комплекси хохляцької меншовартості.
І ця жертовність зримо простежується як у його попередніх поетичних збірках “Іспит”, “Лінія життя”, “Чуття єдиної провини” та “Чорні метаморфози”, так і в новій його книжці з пророчо-застережливою назвою “Віддзеркалення безодні” та з не менш прогностичними частинами її: поетичною – “Пересторогою” та афористично-фразовою – “Література і політика”. І це в наш час, коли чимало естетствуючих поетів усіляко намагається дистанціюватися у своїй творчості від будь-якої політичної заангажованості. І при цьому вони щиро переконані, що читачеві, власне народові, потрібні не творчо-політичне осмислення дійсності, а безнадійно збаналізовані недоноски чистої поезії.
Але якби ж то справді “чистої” і справді Поезії, душею і талантом виношеної!
Ще одна особливість творчої манери Петра Осадчука полягає в тому, що він ніколи не довіряв поетичним збіркам і добірковим публікаціям у пресі як “останньому аргументові” поета і єдиному засобові його спілкування з “масами”. Й поезія, й афоризми Осадчука давно стали вишуканими проявами “розмовного жанру”, з яким він неминуче постає не лише перед будь-якою формальною аудиторією, але й серед будь-якого політичного, письменницького, школярсько-студентського чи громадсько-активістського гурту.
Під час проведення Олійниківських читань та Всеукраїнських днів гумору на Одещині; під час роботи письменницьких з’їздів та пленумів; у часи найбільшої напруги, викликаної черговими ексцесами в Верховній Раді і навколо неї... – мені не раз доводилося бути свідком того, як його пародії, гуморески, епіграми і сатиричні фрази народжувалися прямо в ході спілкування. Він – один з небагатьох сучасних українських майстрів розмовно-літературного експромту, – дотепного, здебільшого простонародного, і завжди “виразково”-актуального на зразок: “Ніхто нікого не силує йти на вибори (хоча спроби трапляються), але після виборів мільйони людей почуваються зґвалтованими”, або “Фізичні хвороби людини і хвороби суспільства взаємопов’язані... але в термінології тут трапляються невідповідності: наприклад, не може бути таких понять, як “прогресивний тоталітаризм” чи “прогресивний соціалізм”, як в медицині немислимі визначення: “прогресивний рак” чи “прогресивний атеросклероз”...”.
Той, хто в своєму творчому пошукові панічно боїться бути сьогоденним і злободенним, забуває, що для нащадків, задля яких, власне, й пише свої чистопоезові ліричні “нетлінки”, він може виявитися більш-менш цікавим саме тим, що в творчості своїй зумів віддзеркалити громадські і соціальні зрушення свого покоління; національно-патріотичні екзальтації свого народу і своєї епохи. Навіть якщо при цьому книжку свою він назве так, як назвав її Петро Осадчук, підкресливши, що насправді його віддзеркалення дуже нагадує “Віддзеркалення безодні” – перед якою в черговий раз виявилося чергове покоління нашого багатостраждального, але невмирущого українського народу.
