За останні кілька років Степанівський міжшкільний навчально-виробничий комбінат (МНВК) закривали разів п’ять. Тих, хто ухвалював такі рішення, можна було зрозуміти – обмеженість бюджету вимагала витрачати кошти на саме, саме... Навчальні комбінати, вважали чиновники, до цієї категорії не належать: з кількох сотень їх в області залишилось небагато. Один з них – Степанівський. Відстояли його нинішній директор Людмила Петрівна Будніченко, колектив педагогів, батьківська рада, Роздільнянська райдержадміністрація, її відділ освіти.
Нині комбінат діє, живе, загроза закриття його відсунулась на другий план. Тут не просто вчать юнаків і дівчат потрібним професіям – різні конкурси, змагання, виставки, інші цікаві заходи, мов живильна волога на рослини, діють на душі і серця молодих.
В кабінеті Людмили Петрівни вабить око чудово виготовлена білосніжна сукня, яку не побачиш навіть в дорогих столичних салонах. Виявилось, що до випускного вечора її пошила для себе одна з вихованок класу закрійниць та швачок. З цієї сукні і почала свою розмову Л.П. Будніченко, а лейтмотив міркувань був такий – селу сьогодні конче потрібні умілі, знаючі хлібороби – патріоти рідного краю. Але йому не менш потрібні і швачки, і перукарі, і куховари, і торговельні працівники.
– Пригадую, років десять тому чи, може, більше, на сторінках якогось видання почалась суперечка між педагогами: які діти талановитіші – сільські чи міські? Думаю, педагоги сперечались даремно – талановиті, здібні, ініціативні діти є всюди: і в місті, і на селі. Все залежить від батьків, від того, в чиї руки потрапить юнак чи дівчина, від уміння розпізнати в дитячій душі той вогник... І від багатьох, багатьох інших факторів, які навіть і враховувати нелегко. І взагалі я вважаю, що дітей, як і людей в цілому, без талантів не буває.
Одне з головних завдань нашого комбінату – розпізнати так звану Божу іскру, вселити надію, окрилити, дати можливість побороти в собі невпевненість, байдужість. Хай потім юнак чи дівчина не стануть професійними закрійниками чи перукарями, але вони вмітимуть багато що з того, що знадобиться їм у житті.
Якось мені на очі потрапила давня фотографія: дивиться в об’єктив світлими очима натруджена жінка з багатьма трудовими відзнаками, в тому числі і Золотою зіркою героя. Але одягнута в такий піджак, від вигляду якого мені стало просто соромно. Знімку цього вже немало років, але давайте задумаємося – хіба так вже і багато змінилося з того часу? І сьогодні немало сіл, особливо малих, до яких хтось колись приклеїв ярлик “неперспективних”, звідки люди їдуть до районних чи обласних центрів, щоб зробити зачіску, пошити блузку чи сукню, відремонтувати телевізор чи холодильник.
Хоча будемо справедливими, простежуються і зміни на краще. Не хочу, щоб виглядало, як самореклама, але задля цього чимало робить і наш комбінат. До тих слів, які я уже сказала про такі навчальні заклади, додам ще: юнак чи дівчина, ставши на самостійну стежку життя, роблять для себе вибір: ким бути, яким бути, де принести найбільшу користь суспільству?
Розповідаючи про комбінат, мені слід було б сказати про те, яких професій ми вчимо в ньому, якими стають у нас юнаки і дівчата (приходять несміливими, невмілими), а потім, після навчання, впевнено сідають за кермо трактора чи автомобіля, шиють собі, знайомим чи близьким ось такі сукні, як ця, що висить у моїй кімнаті. Про те, що на базі наших класів організували навчання і дорослих: кожен, хто бажає, може одержати ту професію, яку обрав. Про те, що нині ми готуємось відкрити свою перукарню, де працюватимуть наші кращі вихованці, де одержуватимуть не символічну, а справжню, “дорослу” заробітну плату.
Або про тих батьків наших вихованців, які свого часу відстояли цей навчальний заклад і нині без них, без їх зацікавленої участі не вирішується жодного питання в житті нашого колективу. Про те, які дружні стосунки склались у нас з районним центром зайнятості населення – на його прохання ми вчимо людей тим професіям, які дадуть їм справу до рук, а отже – і засоби для утримання сім’ї.
Варто було б сказати і про те, як нам хронічно бракує коштів, як ми ділимо їх на найнеобхідніше, як нам матеріально і морально допомагають керівники сільгоспформувань, фермери, підприємці.
Але є питання, яке мене турбує значно більше, ніж усе перелічене.
Поруч з нашим є село Яковлівка, в котрому є перукарня, Будинок побуту, де працюють і закрійники, і швачки. Попитайте всіх, хто працює в цих закладах, а також барі, їдальні, пекарні тощо – де вони всьому цьому навчились? І більшість з них відповість – у Степанівському МНВК.
Так от, виникає таке запитання – а хіба в інших сільгоспформуваннях в інших селах нашого і сусіднього районів керівники господарств, місцевих органів влади не повинні потурбуватись про власну переробку, про реалізацію продуктів харчування, послуг, що дало б роботу не сотням – тисячам робочих рук?
Той, хто не дбає про соціальний розвиток села, хто не турбується, щоб у ньому були і продавці, і перукарі, і закрійники, і шевці – той не дбає про майбутнє.
А без майбутнього село просто приречене.
Я певна, що йому потрібні умілі хлібороби, але й не менш потрібні ті, хто створює затишок і лад.
Наш кор., Роздільнянський район
