СКРИНЬКА ІЗ ЗОНИ
Суддя апеляційного суду Одеської області Руслан Громік працює на своїй посаді із серпня 2006 року. Родина в нього юридична: батько – адвокат, брат – помічник судді. Сам же Руслан Дмитрович – випускник юрфаку Одеського держуніверситету ім. І.І. Мечникова 1995 року. Професію він обрав цілком усвідомлено: пройшовши практику в міліції, прокуратурі та суді, пішов працювати до суду, вважаючи, що суддя найменше залежить від зовнішніх обставин і якогось впливу зовні.
Він починав стажистом судді, у Суворовському суді, в 1996 році, потім був суддею в Комінтернівському суді. Перший час снилися професійні сни: начебто передача «Година суду». Пізніше це минулося. Але і зараз розгляд кожної справи для судді Громіка – це важливий життєвий етап.
Через свої перші справи він не спав ночами. Одну з них запам'ятав на все життя. Молодій людині, яка вкрала будматеріали під час відбування умовного терміну покарання, дали дуже чималий і реальний термін. До батька з риданнями в залі суду кинулася маленька донька. І в судді та у прокурора були діти такого ж віку. Перехопило подих у всіх присутніх, але закон один для всіх.
Відсидівши від дзвінка до дзвінка, в'язень відвідав суддю і дістав із сумки щось важке і дуже схоже на цеглину... На щастя, це виявилася дерев'яна скринька, зроблена екс-зеком власноруч на знак того, що більше ніколи не буде порушувати закон... Слова, до речі, він дотримав...
Сьогодні робота судді сповнена розчарувань в ідеалах.
– Дуже часто приходять літні шановані люди, що не можуть поділити метр землі на городі, близькі родичі, що не вміють миритися, – говорить Руслан Дмитрович. – Люди зараз юридично підковані, читають спеціальну літературу, і якщо вони бачать або їм здається, що їхні права порушуються, що місцева влада не може допомогти, йдуть по допомогу до суду. Я вихований у повазі до старших, і мені важко спостерігати з боку, як молодші члени родини складають позов на літніх, як часом агресивно в суді поводяться вже дуже літні люди.
Рішенням суду всі задоволені не бувають, одна сторона завжди залишається скривдженою. Для багатьох громадян судові засідання стали сенсом життя. Для суддів же це важка робота: спробуй, розглянь 15 справ на тиждень! Але ж усе це ще і перечитати потрібно і ретельно обміркувати.
Пристрасті в залі суду часом просто вирують: люди ридають, кричать, непритомніють. І хоча чорна мантія судді дисциплінує присутніх, без ексцесів все одно не обходиться. Хоча інколи після закінчення розгляду справи говорять судді «спасибі», притім і представники конфліктуючих сторін. Це в тому випадку, якщо прийнято компромісне рішення, що влаштовує усіх.
– Найголовніше – навчити людей поважати закон, – вважає Руслан Громік. – Адже навіть якщо людина порушує закон, і це спочатку проходить без наслідків, то нескінченно так тривати не може. Раніше або пізніше порушення буде помічено, усунуто, і вся ситуація повернеться в правове русло. У кожному разі, так повинно бути.
Говорити про проблеми у свято не прийнято. Але нікуди від них не дінешся. Незважаючи на купу справ, що захльостують суди, держава не дуже-то забезпечує їх оргтехнікою. І суддя Громік, і багато хто з його колег принесли комп'ютери й усе, що до них додається, з дому. Вдома в нього вже звикли, що глава родини періодично несе на роботу необхідні йому речі. Держава поки що, мабуть, збирає ресурси для забезпечення судового корпусу всім необхідним.
Не вистачає і технічного персоналу: у цивільній колегії помічник судді є секретарем судового засідання, несучи подвійне навантаження. І вихід тут знайти неможливо, тому що додаткових штатних одиниць просто немає, незважаючи на зростаюче з кожним днем навантаження. Про те ж, що для судді поняття робочого дня – дуже умовне, і говорити не доводиться. Хоча на це судді не скаржаться.
Чи вірять громадяни в справедливість суду? На це питання Руслан Дмитрович Громік відповідає ствердно. Справ стає усе більше. Отже, чимала кількість людей впевнені, що саме в суді будуть розв'язані їхні проблеми, вважає він.
Ганна МАКСИМОВА
Валерій БАЛУХ: «ТЯГАНИНИ У НАС НЕМАЄ»
Голова Одеського апеляційного господарського суду, заслужений юрист України Валерій Балух створював будинок, у якому зараз розташовується суд, протягом 5 років, втілюючи в ньому найсучасніші архітектурні і дизайнерські розробки. Зате зараз приміщення колишнього готелю моряків не впізнати – воно більше нагадує суперсучасний космопорт.
– Це дуже сучасний суд не лише за умовами роботи суддів, але і з технологічної точки зору, – говорить Валерій Сергійович. – Запис процесу здійснюється на жорсткі диски. Будь-якої хвилини громадяни, які вважають рішення суду необґрунтованим, можуть ознайомитися з усіма подробицями процесу.
Більше того, у будинку суду розташовано інформаційний комп'ютерний центр, де будь-який громадянин може одержати повну інформацію про справу, що його цікавить, скопіювати необхідні документи.
– Таких судів в Україні багато?
– На жаль, наш поки що єдиний. Більше того, у нас буває багато делегацій із країн Євросоюзу, США. Вони щиро дивуються: у них таких судів теж дуже мало, а то й немає взагалі. Отож і в Україні є чому повчитися...
– Напевно, у цьому будинку працюють суперпрофесіонали?
– У нас дуже досвідчені кваліфіковані кадри. Вакансій немає, а кадровий резерв досить великий. Адвокати і юрисконсульти, які бажають працювати у нас, проходять навчання, стажування. Отож непідготовлені люди сюди не приходять. Тут працює багато заслужених юристів, суддів з вченими ступенями. Так що професійний та інтелектуальний рівень колективу досить високий.
– Зараз модно говорити про затягування справ на роки…
– Скажу відразу, що у нашому суді є чітко встановлені терміни розгляду справи: два місяці. Якщо з якихось причин суддя не встигає, необхідні експертизи, то у винятковому випадку додається ще один місяць. Таких справ не більше 10%. Розгляд може бути припинено на прохання конфліктуючих сторін. Але тяганини у нас немає: це неможливо за ухвалою.
– В Україні продекларовано незалежність судової влади. Але суди фінансуються державою на 50% від необхідного. Чи можуть вони бути незалежними?
– Коли останнім часом судова влада почала ухвалювати незалежні рішення, то ці рішення стали не влаштовувати то одну, то другу гілку влади, то політичні сили (великих бізнесменів), які формують владу. Після цього й почалися розмови про корумповану судову систему і необхідність судової реформи.
Попередній суд був зручним – він був традиційно ручним. Незалежний же суд у незалежній Україні не всім зручний. Це чітко показали криза в Конституційному суді і ставлення до суду та його суддів.
Якщо ж говорити про фінансову сторону питання... На сьогоднішній день заробітна платня помічника судді на третину нижча, ніж у чиновника того ж рангу в райдержадміністрації.
Суддя одержує таку зарплатню, як чиновник судової адміністрації. А розглядає справи з мільярдними претензіями, і сторони намагаються так чи інакше його спокусити.
Понад 70% судів не оснащені технічними засобами фіксування судового засідання.
– Отже, чи потрібна судова реформа?
– Наш національний геній Тарас Шевченко говорив: «Чужому навчайтесь, свого не цурайтесь». Зараз у країні вибудувана судова система. Є інститути-гілки судової влади, які активно працюють, затребувані. Це економічні, господарські суди.
У нас щороку приріст справ на 10%. Зараз розглядаємо на 60% більше справ, ніж у 2001 році.
– Збільшення кількості справ – це зростання довіри до судів?
– Звичайно. У наявності і зростання правової культури населення, і розвиток економічного життя в країні.
Наш суд – це наглядова інстанція, у якій працює 10 колегій, у них 30 суддів. Він міжрегіональний, обслуговує Миколаївську і Одеську області. Розглядаємо близько 3000 справ, на кожну колегію по 300 справ на рік. Навантаження весь час збільшується. Але мої колеги люблять свою роботу, удосконалюються постійно.
Зараз ми впроваджуємо в життя нову ідею: створення комунікаційних центрів у містах Одеської та Миколаївської областей, завдяки яким для розгляду справ людям не треба буде їхати до Одеси, а суддям у область. Справи розглядатимуться в дистанційному режимі за допомогою сучасної електроніки, відео– і аудіотехніки. Це значно полегшить і зробить дешевшим проведення судових засідань.
Такий так званий електронний суд – це суд ХХI століття. Його проект розробляється для США однією з арабських країн. Розробники – колишні наші земляки. Я попрошу їх зробити Одесі гідний подарунок...
Альона ВОЙТЕНКО, «Одеські вісті»
