У всі часи людей в селі шанували і шанують за працелюбність, доброту, простоту, душевність. Серед жителів невеличкого села Новошибка такими визнані Яків Іларіонович та Юлія Іванівна Бобченки. Нещодавно подружжя відсвяткувало своє діамантове весілля – 60 років спільного, сімейного життя.
Яків Іларіонович скільки себе пам’ятає завжди у роботі. Ще з раннього дитинства для хлопця знаходилось якесь посильне заняття, бо сім’я не вирізнялася заможністю, в ній росло п’ятеро дітей. Ніколи не забуде чоловік голодний 33-й рік, минулого століття, під час якого померло багато його односельців. Дякуючи Богові, його родині вдалося вижити.
До війни Яків закінчив десятирічку, працював у колгоспі трактористом. Солдатську службу юнак проходив спочатку у Куйбишеві. У 1940 році частину перевели на Кавказ. Тут, у м. Батумі, його і застала війна. А далі – кровопролитні бої в обороні Керчі, оточення, полон, гірка пам’ять про найжахливіші три роки перебування у фашистській неволі... Зі сльозами на очах пригадує Яків Іларіонович втечу з концтабору і такі рідні та довгоочікувані російські слова: “Стой, кто идет!”, які пролунали від радянських бійців, коли він весь виснажений і безсилий перетинав лінію фронту.
А потім погнала Якова війна фронтовими дорогами далі. За ратні подвиги був відзначений орденами і медалями Великої Вітчизняної війни.
Мав солдат ніби захист з неба: за всю війну всього лише одне поранення в ногу. Побачив Яків повержений Берлін, та додому повернувся лише через два роки і відразу пішов працювати у колгосп. Так як добре знався на техніці, довірили йому трактора.
Хоч у селі було багато гарних дівчат, погляд юнака зупинився саме на маленькій тендітній Юлії. Через деякий час вони побралися.
Подружнє життя Яків та Юлія починалося з того, що у спадщину дружині дісталася лише хатина та пуд жита, яке вона заробила за рік у колгоспі. Спали на дерев’яному ліжку, встеленому старенькою рядниною, вкривалися одежиною, яку носили вдень...
Обоє працювали у колгоспі: Яків – механізатором, Юлія – в овочевій ланці. Першою, через два роки подружнього життя, народилася Євдокія. Ледь крихітці виповнилось 6 тижнів, мати змушена була залишити дівчинку і йти в поле. Такі тоді були часи, діватись було нікуди.
З часом стало жити ліпше. Потроху обзавелися господарством, за зароблені у колгоспі і зекономлені кошти придбали найнеобхідніші меблі, збудували літню кухню, декілька сарайців тощо. Коли з’явились на світ Семен і Лариса, у селі запрацював дитячий садок, і батькам стало трудитись у колгоспі набагато спокійніше – щодня діти були доглянуті.
Кожен із трьох кровиночок не був обділений батьківським теплом та материнською ласкою. Зараз вони живуть окремими сім’ями. Дехто вже самі бабусі й дідусі, а найстарша Євдокія з радістю пишається маленьким правнучком Вовчиком.
Поважають у селі подружжя Бобченків, вважають своїми рідними. Та найзатишніше Якову Іларіоновичу біля своєї дружини Юлії. Для свого хворого чоловіка вона стала найпотрібнішою людиною. А сама ще вправно господарює на своєму 80-му році життя, все робить за двох, у хатині затишно, чисто, ікони в рушниках, на стінах фотокартки. Тут весь їхній родовід: і Яків з Юлією молоді та вродливі, і діти, і онуки...
Цього дня ювілярів з’їхалася привітати вся велика родина Бобченків. Усі побажали стареньким здоров’я, довголіття, благополуччя. А вони радо усміхалися і пишалися: недарма прожили на світі, виростили чудових, беручких до всілякої роботи дітей, вивели їх в люди, дали освіту... За це і дяка на схилі років.
