Йдеться про вогнище, яке обов'язкове було у житті людей мого покоління. Найперше – десь у піонерському таборі. А потім – у лісі. Головне – полум'я, живе, гаряче, яке коливається. І – пісня. Неодмінно – пісня. Бажано – під гітару. Це особлива пісня – вона теж тепла, добра, проста, як печена на вугіллі і попелі картопля. Тепла у ній, може бути, більше, ніж мистецтва – але яке дорогоцінне це тепло, що зігрівало нашу юність! І справа не тільки у полум'ї вогнища. Справа в особливому характері цього спілкування навколо вогню, на який дивилися ми, юні вогнепоклонники. У світі майже тотальної бюрократії, і, як тоді говорили, «заорганізованості» – це було зовсім неформальне спілкування! І пісні були такі самі, «неформальні», зовсім не ті, що звучали по радіо, і вже, звичайно, не «хорові», а якісь дуже душевні. Співали їх люди, які їхали у далекі експедиції, якісь геологи, археологи, (а заодно і біологи, і філологи). Тексти складали самі. Мелодію – теж. Називалося це «авторською піснею». Згодом радянські ідеологи знайшли спосіб «оприбуткувати» і якось зарахувати за відомством художньої самодіяльності стихійно виниклий рух, і створили клуб самодіяльної пісні, КСП.
Мені здавалося, що злет руху давно минув, що ентузіастів авторської пісні залишилося порівняно небагато, що і сама пісня стала іншою, бо у неї вже не було тієї функції, яку вона виконувала за років нашої юності, будучи ковтком кисню, ковтком свободи. І ось цими днями у маленькій залі Палацу культури імені Лесі Українки, схожій на етажерку, де тіснилися щільно пригорнувшись один до одного люди, – я ніби одержав привіт з юності. Хоча був, схоже, найстаршим серед слухачів, та й виконавці були молоді.
Виконавців було двоє: Олександр Ворох з Києва та Аліна Михайлюк, одеситка, солістка нашого оперного, чия популярність і аура саме і забезпечили аншлаг. Побачивши переповнену залу – я подумав: невже вогнище ще горить? Для покоління шістдесятників «авторська пісня» – це не просто якийсь особливий жанр, коли сам складаєш вірші, береш в руки гітару, підбираєш нехитру мелодію, і співаєш, як умієш. Це спосіб життя і думки! Біля багаття (читач тепер розуміє, що в мене це – метафора!) – головне те, що люди сидять тісно, близько один до одного, і одягнені неяскраво, і поводяться вільно, невимушено. Словом – все тут протистоїть казенщині, офіціальщині! Мабуть, дуже гарний співочий голос – тут був би навіть зайвою розкішшю. Нехай буде домашній, не поставлений, хриплуватий. Та й акомпанемент – може бути дуже скромним. Зате чутнішою – інтонація! Зате головне – вірші, знов-таки, нехай і не бездоганні, але які звучать, як сповідь, як роздум, які говорять про найголовніше. Про вітер, що несе осіннє листя, про молодість, що минає, і про незгасимий запал душі, яка, незважаючи ні на що, протистоїть і мертвотному суспільству, і мертвотному побутові. Зрозуміло, що це був справжнісінький романтизм. Без захоплення, що пов'язане з романтикою юнацьких поїздок «за туманом і за запахом тайги», а вистраждане, доросле, справжнє, заради якого людина і справді була готова жертвувати кар'єрою і життєвими благами.
У цій пісні була і поезія – і правда. Порівняєте з цим пісню на естраді! Яка розкіш аранжувань, яка безглузда розкіш одягу, скільки блискіток, скільки світла, і навіть якщо припустити, що і композитор хороший, і виконавець теж, і навіть покладені на музику слова мають деякий зміст, все одно все разом – якась неправда! Нам замилюють очі, нас обманюють: ось свято, розслабся, радій, веселися! Але я-то знаю, що це не свято, що свято було там, «біля вогнища», де душа кожного слухача була, як риба у своєму рідному середовищі, знайшовши незагнилу воду, жадібно ковтаючи чистий кисень духу.
Минула «хрущовська відлига», набирав сили «брежнєвський застій», змінювалася і авторська пісня. Що далі, то більше стало цінуватися вміння володіти інструментом, майстерність акомпанементу, краса мелодії і співочого голосу. Музична сторона почала домінувати, отож часом я чую просто дуже красивий спів, а окремі слова, що випливають з музичного потоку, здаються лише необхідним орнаментом, гарніром. У такому випадку – навіть поява «оперного голосу» в авторській пісні – вже не здається недоречною. Та й чи цілком авторська це пісня? Можна виконувати пісні вже відомих бардів. Можна написати музику до чиїхось віршів. Можна зі справді акторським темпераментом «розіграти», театралізувати пісню, подати її гостро і виразно, одержавши законну порцію бурхливих оплесків. Все це чудово робить Аліна Михайлюк.
Але спочатку – про Олександра Вороха. Негучний ліричний тенор. Співає м'яко, дуже м'яко, задушевно. Тексти прості, мелодії красиві. І все – про що? Про кохання, кохання, кохання... Деякі – з чудовим гумором («Ты так долго не хотела быть моей, что я тоже наконец-то не хочу»). Деякі – серйозні («Я готов любить, когда любить уже нельзя...»)
І ось коли наслухаєшся вдосталь, ловиш себе на думці: а чи не занадто це якось ... посередньо? Все-таки повинні бути полюси – по можливості, розведені якнайширше: ось полюс гумору – а ось полюс трагедії. Але я давно помітив, що на справжню трагедію сьогоднішня людина не здатна, у неї для цього «пороху не вистачає». І коли Ворох співає не просто дуже сумну, а справді трагічну пісню про кохання, що зводить з розуму, виконує «вальс свой самый странный», то тут і бачиш межу емоційних можливостей: здорово, але ... «не дістає». Все одно як кава, – без кофеїну, не здатна викликати запаморочення. А так – все чудово.
У репертуарі і Олександра, і Аліни є пісні відомих авторів, які належать представникам наступних поколінь – деякі з них і я впізнавав. От Щербаков – яка щемлива пісня пірата! Ось Любов Захарченко, яка зовсім нещодавно пішла з життя – полк знімається, російська дівиця чи то вісімнадцятого, чи то дев'ятнадцятого століття – страждає, і так смішно і щиро! Але ж це – як у кіно: бутафорська романтика, стилізація, хай і дуже талановита. Пірати, діви, улани, (або якісь там гардемарини, казкові принци і принцеси...) А де щира висока романтична нота, яка сьогодні може звучати тільки болісно і тривожно?
Тим часом Аліна, використовуючи свої неабиякі акторські здібності, співає жартівливі пісні, театралізуючи їх, перетворюючи у мінівистави. Про жабу, у яку влучає так багато стріл, що вона стає схожою на їжачка – але немає кому перетворити її у царівну. Або про стародавнього ящера, який народився безногим, і йому нічого не залишається, як тільки ширяти в небі або... плазувати, мріючи про політ. Пісні чарівні! Але мені так не хочеться, щоб концерт авторської пісні перетворився в шоу! І я посилаю Аліні записку, щоб вона заспівала пісню на вірші Льва Болдіна – там є чудовий рядок: «А все-таки печаль – на дне всего земного». На жаль, Аліна цього разу теж не зуміла взяти трагічну ноту! Але я-то знав, що вона – може. Не приховую, тут-то мені і стало прикро і за Аліну, яка здатна на набагато більше. І за авторську пісню: якось вже занадто звузився її діапазон, випарувався її романтизм. Все одно, як повітряна куля, яка літала високо, але ось боки її обвисли, і вона вже – на бриючому польоті. А я так, було, зрадів, що вогнище ще горить. Мені здалося, що в нашому світі авторська пісня, якщо вона ще жива, здатна бути свого роду душевною, і навіть духовною педагогікою, пробуджуючи в людей, загрузлих у болоті повсякденності, бажання висоти і бажання жити інакше. Але для цього і сама авторська пісня повинна змінитися.
