На своїй XV сесії депутати Одеської облради привітали нового колегу, який постав у їхніх лавах – ректора Одеського державного екологічного університету Сергія Степаненка. До обласної ради Сергій Миколайович пройшов за списками «Народного Блоку Литвина», після обрання Сергія Гриневецького депутатом Верховної Ради України. Фах – інженер-метеоролог. Професор, доктор фізико-математичних наук... Але це усе – загальні відомості, які можна почерпнути, заглянувши до облікової картки депутата. Що стосується докладнішого знайомства, пропонуємо вашій увазі фрагменти недавньої бесіди із Сергієм Миколайовичем Степаненком.
«ГІДРОМЕТЕОРОЛОГІЯ – ЦЕ ВСЕ Ж ТАКИ БУВ ВИБІР РОМАНТИКА...»
– У мене син цього року закінчує школу й обирає: куди йому йти далі навчатися? Я дивлюся на нього й згадую себе – точно так 36 років тому міркував, куди вступити. Батько, військовик, агітував за військову службу, але повабила романтика. Однокласник запропонував вступити до гідромету, і я спочатку зацікавився океанологією (тоді саме у "Клубе кинопутешествий" показували фільми Ж.І. Кусто), обрав спеціалізацію (інженер з обслуговування приладів), пов'язану із виробництвом та експлуатацією метеорологічного обладнання та приладів. Хоча потім вже, під час навчання (просто так склалося) пройшов усі спеціальності, пов'язані із метеорологією.
Говорячи про своє наукове становлення, мені хотілося б згадати свою юність і нашого сусіда по будинку – Давида Михайловича Загадського, доцента політеху. Саме він зумів мене – хлопчиська, який цікавився лише футболом та хокеєм, – дуже вміло й ненав'язливо зацікавити математикою. Потім, вже у гідрометі, мене "підхопив" доцент Володимир Григорович Волошин (він дотепер тут працює). Потім були чудові педагоги та вчені Микола Федорович Павлов і Анатолій Федорович Ківганов, й, зрештою, Вольф Абрамович Шнайдман, до наукової школи якого я маю честь належати. Саме багато у чому завдяки цим людям склався мій шлях у науці та в житті.
«ОСВІТА, ЯК ПОВІТРЯ: ПОЧИНАЄШ ВІДЧУВАТИ, ЩО ЇЇ НЕ ВИСТАЧАЄ, КОЛИ ЇЇ НЕМАЄ»
Буду відвертий: я, і напевно, переважна більшість ректорів із радістю сприйняли б ситуацію, коли вирішення фінансових питань розвитку вузів взяла б на себе держава. Пам'ятаю, ще у 1996 році мені довелося побувати у Португалії (готувалася Європейська угода щодо взаємного визнання дипломів). І пам'ятаю, як я здивувався, розмовляючи із колегою – ректором Лісабонського університету, коли він сказав, що в них немає "студентів-контрактників", що усі потреби розвитку вузу забезпечує держава. Нагадаю, це був 96-й рік, коли мої думки були лише про одне: де взяти грошей хоча б для виплати зарплати співробітникам? Люди кілька місяців працювали безкоштовно, розуміючи, що це потрібно, щоб вуз жив нормальним життям. І я до кінця свого життя буду вдячний колективу університету, який за рахунок самовідданості та патріотизму зміг вистояти за тих нелегких часів. І сьогодні, якщо я "у справі" злюся на когось за те, що він щось не виконав або зробив не так (усі ми люди зі своїми слабкостями), то відразу кажу собі: "Стоп! Згадай 96-й рік".
Ну а зараз, звичайно, переважна частина коштів, які заробляє університет (окрім фінансування Міносвіти) – це платне навчання. Пам'ятаю, на самому початку мого ректорства були дискусії у нашому середовищі на тему: хто, мовляв, піде навчатися до гідромету за гроші? Адже наші спеціальності не дають великих грошей у майбутньому. Однак, на щастя для вищої освіти та України у цілому, перехід до ринкової економіки не вбив у людей бажання здобувати вищу освіту. В основному, звичайно, йдеться про старше покоління – батьків. Окрім того, вуз розгорнувся у бік підготовки фахівців у галузі моніторингу та охорони навколишнього середовища, ставши нині базовим вищим навчальним закладом України в цій дуже важливій для майбутнього нашої країни сфері.
Спробувати скласти "середньостатистичний портрет" нашого студента? Ми не "вуз заможних батьків" – це однозначно. Понад 75% наших студентів – не мешканці міста Одеси, понад половина – мешканці інших областей України. Це свідома політика, тому що ми – "загальнодержавний" вуз (практично єдиний, який спеціалізується за двома напрямами підготовки – гідрометеорологія та екологія). Ціни за навчання у нас трохи нижчі за середні по Одесі. На початку 90-х років спостерігався певний перекіс: дівчат було значно більше, а зараз приблизно половина на половину. І, я впевнений, що відсоток романтиків у нас на порядок вищий, аніж у будь-якому іншому вузі України...
Якщо ж говорити про освіту взагалі... Я дотримуюся тієї точки зору, що вона – як повітря. Коли повітря й освіта є, то це здається нормальним, цього не відчуваєш у повсякденному житті. А ось коли їх немає або не вистачає, то починаєш це відчувати одразу. Можна одержати диплом у галузі екології, а працювати в якійсь фірмі за іншою спеціальністю, але освіта – як загальна культура людини – однаково буде затребуваною. Я залишаюся запеклим супротивником тієї тези, що до вузів потрібно приймати лише ту кількість людей, яка відповідає потребам економіки. У законах країн усього світу, в т.ч. й України, записано, що держава зобов'язується забезпечити реалізацію потреби людини в освіті, і лише потім, виходячи із реалізованого права на освіту, держава має забезпечити потреби народного господарства стосовно фахівців. І якщо навіть сто тисяч чоловік в Україні захочуть одержати освіту у сфері вивчення метеликів, то, як платники податків цієї держави, вони мають повне право одержати дану освіту. Інша справа – який відсоток з них буде навчатися за кошти держави, а який – за їхній власний рахунок. І відсоток тих, хто навчається за рахунок держави з будь-якої спеціальності, має бути результатом громадської згоди, але не рішенням анонімного держчиновника! Ми маємо усвідомити, що держава – це не чиновник, а ми усі, і що робити державі й куди спрямовувати кошти – вирішувати повинні ми разом, а не він. Тоді й буде у нас громадянське суспільство. А поки що виходить, що від рішення Одеської обласної ради чиновник, нехай і в ранзі міністра, може просто відмахнутися...
Давайте, зрештою, усвідомимо, що у сучасному світі, який стрімко змінюється, кар'єра людини залежить не від тієї "палітурки", яку вона одержала, а від її способу мислення та дії, що був закладений їй у мозок у школі та вузі.
«ПОЛІТИКА – ЦЕ ДОСИТЬ ОБ'ЄМНЕ ПОНЯТТЯ»
У принципі, я ніколи не був політично інфантильною людиною, швидше навпаки. Політичні процеси завжди мене цікавили, тим більше що моє хобі – історія. Але політика – це досить об'ємне поняття, яке включає як "високу", так і "приземлену" політику. Депутат облради, беручи участь у виробленні стратегічних напрямів розвитку регіону або вирішень повсякденних питань, виконуючи накази виборців, прагне до того, щоб регіон, його мешканці жили краще – тим самим він бере участь у реалізації "приземленої" політики у кращому розумінні цього слова. Навіть якщо він відхрещується від слова "політика". Саме за цією "політикою" мешканці регіону судять про політичні партії, їхніх регіональних лідерів та депутатів.
Якщо ж говорити про життєвий досвід... У 31 рік на самому початку епохи перебудови мені зовсім зненацька запропонували стати секретарем парткому університету. Це й була перша політична школа, якщо не брати до уваги комсомольської роботи в університеті. "Другий захід до політики" відбувся у 2003 році, коли мені запропонували вступити до Аграрної партії (нині – Народна партія). До осені 1991 року я був членом КПРС і гадав, що вже ніколи не буду членом якоїсь ще партії. Але, подумавши добу, зрозумів, що підписався б під ідеями та принципами, викладеними у програмі Аграрної партії. Та й ті люди, яких я знав у цій партії, були приємні й "співзвучні" мені за своїми людськими якостями.
Я одразу ж став головою нашої міської партійної організації. А потім вітав і брав участь у змінах, що відбувалися: трансформації у Народно-аграрну і потім – Народну партію, прихід до керівництва партії Володимира Михайловича Литвина... Мені дуже почесно й відповідально усвідомлювати, що моїм попередником на депутатській лаві облради був Сергій Рафаїлович Гриневецький. Ставши депутатом облради, я бачу своє завдання у тому, щоб програмні положення Народної партії та ідеї регіональної програми "Народна ініціатива" планомірно реалізовувалися у області через рішення обласної ради.
Я написав заяву із проханням включити мене до складу постійної комісії з екології, природокористування та надзвичайних ситуацій. У зв'язку з цим навіть жартував із вченими, що тепер вимогливіше буду ставитися до тих екологічних проектів, які вони пропонують для нашої області. Можу сказати, що я прихильник не грандіозних планів, а планомірного руху крок за кроком у реалізації тих гарних регіональних і загальнодержавних програм, які вже ухвалено. Адже найчастіше про них пам'ятають лише на стадії розробки та затвердження, а до реалізації потім "руки не доходять".
Упевнений: нам необхідно змінювати ставлення до екології. Адже ми за інерцією сприймаємо природні багатства як щось таке, що буде завжди незалежно від нашої господарської діяльності. Не можна жити за принципом: "Після нас – хоч потоп". Що ми хочемо залишити у спадщину своїм дітям – гарний будинок, шикарну машину... А чому не замислюємося над тим, які залишимо їм повітря або море? Яка радість їм буде від тієї ж машини, якщо чисту воду вони будуть купувати лише у пляшках, а дихати будуть забрудненим повітрям або знову ж – купувати в кульках? А екологічно чисті продукти будуть таким же делікатесом, як зараз чорна ікра... Яким словом пом'януть тоді вони наше покоління?
