Тетяна Петрівна тільки-но повернулася з магазину – вона підбирала меблі до кімнати, де цими днями повинні оселитися дві прийомні доньки родини Філенків.
– Ми із чоловіком вирішили, що для нашої квартири оптимальний варіант – двох'ярусне ліжко, – ділиться вона своїми міркуваннями. – Сьогодні можна було б вже і зібрати, і установити в кімнаті для дівчаток, але за кольором вона з нашим умеблюванням не збігається, а хотілося б облаштувати все якомога краще, гарніше.
З не меншим, а можливо і більшим хвилюванням, два роки тому вона готувалася до переїзду дворічної Христини з Білгород-Дністровського дитячого будинку – першої, взятої на виховання дівчинки, яка з'явилася в родині у переддень нового, 2007 року.
– Як сталося, що Ви, Тетяно, при синах, хоч і дорослих, онуку, у той час який ще був в «проекті», прийшли до рішення так круто змінити своє життя? У великій родині, напевно, непросто переконати всіх у вірності свого неординарного рішення, у чоловіка знайти розуміння і підтримку, адже весь спосіб життя стає зовсім іншим...
– Коли виросли сини, одружилися, стали жити окремо, будинок начебто спорожнів. Така тиша навколо! Не рятувала ні робота, ні домашні клопоти. Ледве, було, не занудилася. Якось у розмові з Вірою Іванівною Трочук, (вона завідує сектором у справах сім'ї та молоді в Роздільнянській райдержадміністрації), мова зайшла про маленьких дітей, про притулок. З'їздили ми з нею до Білгорода-Дністровського, а там такі нещасні очі у сирітської дітвори! Ох, наплакалася я, дивлячись на них! Щось у душі перевернулося. Я – до чоловіка: візьмемо дівчинку? Володимир Миколайович, добра душа, не став заперечувати.
Філенки стали відвідувати світловолосу Христиночку, сироту. Недовго роздумували, у короткий термін оформили необхідні документи. І ось він – день, коли дитина полишила стіни притулку.
По дорозі на залізничний вокзал маля плакало в таксі, злякалося, адже воно ніколи не їздило в машині. На вокзалі крутило головою в усі боки – ніколи стільки людей її не оточувало, не бачило поїздів і багато чого того, на що її однолітки у звичайному житті майже не звертають уваги. Поки добиралися, крихітка жодного разу не сходила по маленькому, в дитячому будинку її встигли привчити до того, що це потрібно робити лише у горщик. Дитина всю дорогу терпіла. На вокзалі в Роздільній Володимир Миколайович, якому Тетяна розповіла телефоном про проблему, зустрічав їх з горщиком у руках.
– Коли ми переступили поріг будинку, все немов стало на свої місця. Таке відчуття, начебто Христина тут жила, але виїздила на час, – згадує події майже дворічної давнини Тетяна.
Теплом наповнилися спочатку ці три серця, а потім і вся родина розтанула в почуттях, які пробуджувала дівчинка, що стала загальною улюбленицею. У кожного в душі своя чаша любові, а дитина, немов дощинка, не дає обміліти цим посудинам. Спочатку Тетяна не могла зрозуміти, що означає ім'я, яким її постійно називала Христина: чому Нонечка? Лише через кілька місяців з'ясувалося, вона говорила – Сонечко!
Сп’яніти від радості відкриття ще одного світу батькам Христина не дала. Як відомо, діти швидко звикають до головної ролі в родині. Христиночка не була винятком. Тетяна і Володимир, відчувши, що дитина може стати занадто егоїстичним створінням, вирішили бути трохи суворішими з нею. Але раз у раз ловили себе на думці, що суворість розбивається об почуття провини, – їй і без того сирітська доля дісталася...
Якось довелось лікувати застуджену Христину в лікарні. У Роздільній поруч із дитячим відділенням притулок для дітей, туди Тетяна разом з малям заходила, щоб віддати речі, іграшки для дітвори, ляльок, яких завжди на всіх не вистачає. Дитина гралася із дітьми з притулку, як з рідними. Тетяна звернула увагу на сумну дівчинку, яка постійно була осторонь від інших, на самоті. І ще на одну, таку ж...
– Будуть Христині сестрами, а ми станемо родиною і для них, – прийшло рішення Тетяні, мабуть, з неба. Його схвалив глава родини. Коротко кажучи, дев'ятирічна Аня і її однолітка Марина от-от стануть членами родини Філенків.
Тетяна Петрівна готувалася до цього: їй потрібно було одержати хоча б елементарні знання з виховання прийомних дітей. Вона відвідувала семінари, на яких фахівці допомагали знайти відповіді на питання – як чинити в тих чи інших випадках. Багато спілкувалася з людьми, які вже отримали досвід виховання сиріт. Коли мова заходила про створення дитячого будинку сімейного типу, то тут вона міркувала так: 12 – 20 дітям неможливо приділити стільки уваги, щоб кожен з них по-справжньому відчув себе рідним і улюбленим. У нашому будинку буде не так багато дітей. Але необхідно створити для них всі умови. Насамперед, житло повинне бути просторішим. Подружжя Філенків готові купити будинок для своєї майбутньої великої родини, можливо, і для шести дітей. Але розуміють: взявши кредит, регулярні виплати не потягнуть. Тетяна Петрівна і Володимир Миколайович люди невисокого статку – він газоелектрозварник, вона – вагарка у вторчорметі. Знайти оптимальний варіант у цих умовах подружжю важко. Але світ не без добрих людей. Швидше за все, вони і допоможуть, виходячи зі свого досвіду, підкажуть, – на це розраховує сьогодні родина Філенків.
…Одні, раптом занудьгувавши, собаку купують, в онуках розчиняються, у бізнес із головою занурюються, квартири перебудовують. Так буває, зазвичай, після сорока, коли нібито все знаєш, вмієш, заробляєш. Коли все влаштовано, налагоджено, а душі спокою немає. І лише деякі, розібравшись у собі, у своїх почуттях, вирішують почати все знову з дітьми, такими, як Христина, Аня і Марина.
