Біла хатка-мазанка в зеленому дворику на вигляд нічим не відрізняється від десятків інших у селищі Велика Михайлівка. Але ось господар будинку Віталій Первухін радісно відчиняє двері: «Заходьте!» І ми потрапляємо до музейної тиші, із пожовклими фотографіями, акуратно вирізаними статтями з газет, картинами... На стіні висить сорочка-вишиванка, яка належить нинішньому керівникові хору ім. Г. Верьовки Анатолію Авдієвському, творчій біографії якого й присвячений цей маленький саморобний музей.
Найдивніше, що тут, у невеличкій кімнатці, де ніхто не мешкає, відчувається присутність цієї людини: визнаного виконавця українських пісень, народного артиста Радянського Союзу та України. А найдорожче, говорить Віталій Федорович, це те, що А. Авдієвський – його земляк, тому що провів дитинство й закінчив школу у селі Цебриковому Великомихайлівського району.
Віталія Первухіна цікавить про нього усе. Він не гірше за штатного екскурсовода розповів, що Авдієвський народився у рік Голодомору в селі Федвор на Кіровоградщині. Батьки його переїхали до Цебрикового, щоб хоч якось прогодуватися на півдні. Тут майбутній маестро вперше доторкнувся до баяна. Тут він черпав натхнення для виступів на найпрестижніших сценах світу. Зараз йому 75 років, хором Г. Верьовки він керує вже 42-й рік.
Одразу подумалося, як приходить до людини таке радісне почуття споріднення із талантами своєї землі, що піднімає над буденністю, наповнює життя особливим сенсом захопленості? Сам Віталій Федорович Первухін пояснює це просто:
– З молодості я любив співати, але голосових даних не мав. Тому наспівувати доводилося, коли ніхто не чув. Та й яким був репертуар у той бідний час, коли дивом музичної техніки був ящик патефона, обклеєний дерматином?
Йому потрапила до рук грамофонна пластинка, затерта, не нова. Її хрипи заглушали голоси та акомпанемент бандур. Але лилися із патефонного резонатора зворушливі хорові пісні, і він розчув у них щось співзвучне серцю. Потім він довідався, що це був творчий колектив ім. Григорія Верьовки й почав шукати його аудіозаписи. Він не став заздрісником чужого успіху, не став звинувачувати долю за те, що вона відвела йому скромну роль вчителя-словесника у сільській школі. Навпаки, захотів поділитися зі світом відкриттями своєї душі. І почав білити вапном свою хатку-мазанку...
Знайомство із улюбленим артистом відбулося зненацька. Хор, яким вже керував А. Авдієвський, взяв та й приїхав на гастролі до Великої Михайлівки. Відрекомендувати двох земляків один одному було нікому. Але Віталій Первухін набрався сміливості й... попросив у Анатолія Тимофійовича сорочку, в якій той виходив на сцену. Ні, не для себе попросив – а щоб стала вона експонатом і теплим нагадуванням односільчанам про маестро-земляка. Розшита червоними та чорними нитками, з китицями, зараз вона висить на своєму почесному місці ліворуч біля віконця.
Потім було листування, рідкісні, але пам'ятні зустрічі. А. Авдієвський за всієї своєї зайнятості не міг відмовити В. Первухіну у ще одному проханні. І ось йому із костюмерної вже виділено комплект чоловічого та жіночого одягу, сценічне оздоблення хору. Вони передані особисто до рук дружини В. Первухіна Олени Федорівни, яка вирушила за ними до Києва. Чоловік не зміг, оскільки вже здавало серце.
– Заступник директора музею, – галантно відрекомендовує він свою дружину.
Вона й справді великий помічник у його житті. Разом вони зробили манекени, на які й одягли концертне вбрання. Тепер вони – невід'ємна частина експозиції. На столику стоїть відеомагнітофон, а на поличках – касети із записами виступів хору: теж подарунок А. Авдієвського музею.
Ще там є копія посвідчення про присвоєння А. Авдієвському звання Героя України. А поруч на стенді – почесне посвідчення, видане жителями Великої Михайлівки, де вони визнають його "Гетьманом української народної хорової пісні". Документи зберігаються у теці, яка належала колись самому Григорію Верьовці. Далі – листи, фотографії та диски із записами народної артистки України, солістки Ніни Матвієнко.
Як і буває у справжніх музеях, тут музейний фонд більший, аніж сама експозиція. Розширити б музей, перетворити із саморобного починання двох пенсіонерів-ентузіастів в офіційну установу ім. Г. Верьовки. Та от тільки!..
– Скільки я не пишу до різних інстанцій із пропозиціями перевести цю роботу на професійну основу, одержую одні відписки, – нарікає В. Первухін. – Зібрано багато матеріалів, їх потрібно зберегти й передати людям. Нам із дружиною вже вік не дозволяє займатися такою діяльністю.
Чиновники дякують за роботу, дають їй високу оцінку. Відповідають чемно й сухо.
– Але у їхніх відповідях відгуку немає! – засмучено розводить руками Віталій Федорович.– Минулого разу звернувся до Комітету з питань культури Верховної Ради України з пропозицією затвердити національне свято: день народної пісні. Адже є день шахтаря, день моряка, день працівників торгівлі. А чим фольклорні співаки гірші? Можливо, мистецтво більше зробить для об'єднання України й для поваги до її мови, аніж трибунні заклики й подальша формалістика статзвітів?
Але у верхах мовчать уповноважені від народу, жодних конкретних пропозицій не надходить від Міністерства культури України, не беруться приймати рішення губернатори, яким теж були адресовані прохання про підтримку. Гаряче відреагувала лише поетеса з Івано-Франківська Ольга Бабій. Але хіба в поетів є гроші?..
Проте, цей музей – місце, де вам завжди раді. Сюди приїжджають делегації із різних куточків Одеської області та й усієї країни. Нещодавно під час канікул у двір до Первухіних завітала ціла ватага учнів із Закарпаття. Козацькі шаровари вразили їх найбільше. Є багато відгуків про те, що народні таланти викликають почуття гордості. А діти із Великомихайлівської школи написали, що "підтримують ініціативу про офіційне визнання Всеукраїнського дня народної пісні".
Гей ви там, нагорі! У Великомихайлівському районі вас не чути!..
– А доки можемо – служимо, – посміхається В. Первухін. – Вхід до нас у музей безкоштовний, відкритий він у будь-яку годину дня й ночі. Приходьте!
