Серед проблем, які порушувалися під час недавньої сесії Балтської районної ради (голова – Василь Степчук), особливу увагу привертали ті, що пов’язані були з соціальним захистом інвалідів. А цим людям і у фінансовому, і в морально-етичному плані виживати в нашому суспільстві найважче. Саме цим питанням була присвячена, зокрема, значна частина доповіді начальника управління праці та соціального захисту населення Балтської райдержадміністрації Людмили Левченко.
Наш спеціальний кореспондент вирішив поглянути на проблему соціального захисту інвалідів ширше, в межах всієї області, присвятивши їй цикл публікацій.
Жорстока правда буття полягає в тому, що повернути інвалідові повноцінне здоров’я ні зусилля лікарів, ні навіть диво небесне вже не здатні. Проте мудрість цього ж таки буття в тому, щоб суспільство зробило все можливе, аби скрасити життя цих знедолених людей, оточити їх соціальним та й просто людським піклуванням; здолати той фізичний і морально-етичний бар’єр, який з усією мислимою жорстокістю постає між інвалідом і суспільством.
Тому, коли в доповіді Людмили Левченко мовилося про соціальну підтримку ветеранів праці та й взагалі, пенсіонерів, це сприймалося схвально. Але з особливою чуттєвістю сприймалися ті факти, які стосувалися пенсійного забезпечення та разової фінансової допомоги інвалідам Великої Вітчизняної війни усіх трьох груп, тому що й депутати, і запрошені на сесію сільські голови розуміли: цим людям найважче, адже до фізичного болю їхнього додається ще й біль душевний – розчарування, непевності в завтрашньому дні, образи на черствість людей, якщо, звичайно, така черствість проявляється. А такі випадки непоодинокі.
Скажімо, це добре, що впродовж поточного року в районі серед 147 квартирних телефонів, які були виділені для пільговиків, 28 встановили у квартирах інвалідів війни. Хоча, з іншого боку, виникає цілком природне запитання: а як могло статися, що телефони у квартирах цих інвалідів Великої Вітчизняної почали з’являтися лише через 63 роки після завершення самої війни? І це в той час, коли для інваліда телефон – це не просто засіб спілкування, для нього це ще й засіб виживання, засіб порятунку під час тяжкої недуги, під час нападу самотності, у ті хвилини, коли вже саме життя стає немилим. І потім, з доповіді депутати так і не дізналися, а скільки ж іще інвалідів та учасників ВОВ і досі залишаються без телефонів. А скільки таких, «нетелефонізованих», інвалідів праці, інвалідів за станом здоров’я та інвалідів від народження?
Або ось така проблема... Для когось із нас автомобіль – це засіб пересування, для когось – елемент достатку і престижу, а для інваліда, кажучи мовою державно-медичних документів, це «засіб автомобільного протезування». Термін не дуже оковирний, але в суті своїй правдивий. На час проведення сесії, на «автопротезувальному обліку» в районі нараховувалося 63 інваліди ВОВ (з них лише п’ятнадцятеро здатні самостійно водити машину, решту мають возити родичі) та 67 інвалідів загального захворювання.
Які ж перспективи у цих людей «виїзду в світ» на своїй «протезній» автівці? Дуже сумнівні. Минулого року інвалідам ВОВ у районі було надано лише дві «протезні» «таврії». Нинішнього року було здійснено 44 подання, одначе на сьогоднішній день надійшло лише три машини для інвалідів першої групи. А на що розраховувати решті? І скільки років знадобиться, щоб за таких темпів своє «автопротезування» здійснили всі сто тридцять інвалідів району, та й чи багато з них взагалі здатні дочекатися цього світлого дня?
Відчувається, що проблеми інвалідів добре відомі на всіх рівнях нашої влади. Саме цим продиктований Указ Президента від 1 червня 2005 року «Про першочергові заходи щодо створення сприятливих умов життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями» та аналогічний Указ від грудня 2007 року «Про додаткові невідкладні заходи…»; а також низка подібних рішень та розпоряджень облдержадміністрації, рішень Одеської обласної та міської рад. Наприклад, упродовж багатьох десятиліть і в наших владних структур, і в проектантів житла і транспорту «руки не доходили» до того, щоб забезпечити інвалідам елементарний доступ до житла, громадського транспорту, всіляких офіційних закладів та установ, і навіть до наших примітивних громадських туалетів, користування якими, пардон, – проблема навіть для цілком здорових людей, не кажучи вже про інвалідів.
Саме на ці проблеми спрямована міська програма «Рівність, 2008 – 2011 рр.», метою якої стало, цитую: «забезпечення реалізації державної політики соціальної захищеності осіб з обмеженими фізичними можливостями, шляхом створення безперешкодного доступу інвалідів до об’єктів соціального, громадського та житлового призначення і соціальної реабілітації шляхом створення безбар’єрного середовища». І під яку лише на цей рік уже надане бюджетне фінансування на суму понад 2442 тисячі грн.
Якщо перекласти цей документ з казенної на нормальну людську мову, то «безбар’єрність середовища» слід забезпечувати, проектуючи автобуси зі спеціальними підйомниками для інвалідів на візках (зараз в Одесі діє вже 37 таких машин, а також 11 трамваїв з відповідними пристроями. Ще 75 трамваїв модернізовано пристроями для пасажирів з вадами зору та слуху). А в планах мерії – придбання дев’яти трамваїв та десяти тролейбусів з пристроями для глухонімих пасажирів і пасажирів з вадами зору. До речі, лише впродовж поточного року на Одещині до потреб інвалідів було пристосовано 1426 об’єктів житлового та громадського призначення.
Тобто, як бачимо, певні зрушення в цій справі вже помітні. Але чи достатньо їх? Щоб не бути марнослівними, звернімося до офіційного документа – розпорядження голови Одеської облдержадміністрації від 31 січня поточного року, в якому, виходячи з аналізу виконання в районах області вищезазначених указів Президента, прямо говориться, що роботу багатьох голів райдержадміністрацій області на цих теренах визнано незадовільною. Ситуація видалася настільки складною, що спеціальним розпорядженням голови облдержадміністрації створено Обласний комітет доступності інвалідів та інших маломобільних груп населення до об’єктів соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури. Відповідні «комітети доступності» створено зараз в усіх районах та містах області. А в лютому поточного року з’явилася і затверджена рішенням облради «Регіональна програма розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю до 2011 року».
Щоправда, мені вже доводилося чути скептичні висловлювання самих інвалідів з приводу того, що, мовляв, «комітети доступності» – це ще одна бюрократична чиновницька структура, що все це лише формальні заходи та данина моді. Але я б не радив поспішати з висновками. У такій святій справі, як допомога інвалідам та ветеранам, взагалі не можна налаштовуватися песимістично. Навпаки, давайте всі разом активізуємо діяльність цих комітетів. Принаймні зараз інвалід уже має куди звернутися зі своїми скаргами та пропозиціями, адже є люди, є офіційна організація, які просто покликані вивчати стан справ у районі або місті, аналізувати проблеми різних груп інвалідів, пам’ятаючи, що, скажімо, інваліди з фізичними вадами – це одне коло проблем, а інваліди з психічними розладами та з вродженою розумовою відсталістю – інше, зі своєю медичною та соціальною специфікою. Отже, тут потрібен особливий підхід, потрібні особливі заходи.
Зрозуміло, що я не мав наміру охопити всі проблеми соціальної допомоги та реабілітації інвалідів у цій одній статті, вже хоча б тому, що практично це неможливо. Тому вважатимемо її публікацію лише початком великої і важливої розмови. Водночас наступні публікації стануть суттєвішими і конкретнішими, якщо самі наші читачі, – і інваліди, і ті, хто поруч із ними, їхні родичі, близькі, соціальні та медичні працівники, – надсилатимуть до редакції свої зауваження і пропозиції, які ми зможемо використовувати у спеціальних оглядах читацької пошти.
