(Продовження. Початок у №№ за 4, 11, 18, 25 жовтня)

БАРОКОВІ АКОРДИ УКРАЇНСЬКОГО НАГОЛОШУВАННЯ

За радянських часів на український спосіб акцентуації почався вже організований наступ. Старша з авторів подає живе свідчення цього.

Серпень 1951 року. На вчительській районній конференції (я тоді працювала в сільській семирічці) лектор обкому партії цілу годину розводився про дискусію великого марксиста Сталіна з таким собі професором Чікобавою і з невимовним піднесенням доводив мудрість вождевих висновків про «об’єктивну закономірність» і просто «неминучість» процесу «злиття мов» усіх народів «нашої неосяжної Батьківщини», особливо слов’янських. А працівник відділу наросвіти зачитав указівку: слово читання треба вимовляти з наголосом на а, а завдання – завдання.

– Ви тільки вслухайтесь, як звучить! «Завдання» – це ж як по-російському «задание». Вчителі повинні дбати про зближення мов.

Мене тоді здивувало: якщо вже така «об’єктивна закономірність» і «неминучість», то нащо ще й «дбати»? Саме собою зробиться! Але, мабуть, я помилялась. Бо «дбають» і досі. Буквально цими днями з радіожурналу «Слово» почула, що треба, говорити ходжу, воджу, роблю, скажу, тобто вимовляти слова з російськоподібним наголосом бо, мовляв, тільки це ж літературним. А що ж тоді робити з народною вимовою, скажімо, в піснях По садочку ходжу, кониченька воджу; Ой я тебе люблю, ще й любити буду, скажу тоді правду: сватати не буду чи у приповіді (почуто на Вінниччині) Робити – роблю, а що зароблю?

Леся Українка називала наші пісні і всю народну творчість голосом душі народу. А за логікою сучасних мовознавців виходить, що цей голос… фальшивий, бо вимова в наведених (і силі-силений не наведених) фрагментах нібито відбігає од літературних норм, отже, є діалектною. Яка нісенітниця! Леся Українка висловлювалася значно мудріше: «Нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діалекту, адже літературна мова мусить витворитися з усіх діалектів без жодного насильства1 .

Підкреслюємо останні троє слів і тлумачимо їх сучасною мовою так: без керівних указівок глухих до народного голосу людей, які вже й так збіднили нашу мову, повиводивши поза «норму» питомні українські слова та поставивши на перше місце в перекладних словниках купу різних покручів, а тепер заходилися прищеплювати ще й своє наголошування (здебільшого російськоподібне).

Невластиві з їхнього погляду наголоси ставили у своїх творах Леся Українка (люблю, ганьба, скажу, несла, лагІдний), Євген Плужник (подивлюсь) і навіть Борис Грінченко (ходжу). Зате властивими здаються їм рамки «літературне-нелітературне», до яких заганяють сьогодні наше вільне співоче Слово.

Невеличке уточнення щодо цих «рамок». Моя давня (ще з педучилища – 1944 – 1947 рр.) вчителька української мови знала, що з допомогою наголосу можна розмежувати за смисловими відтінками іменники на -ння. Скажімо, завдання з наголосом на я – це щось конкретне, одноразове (домашнє завдання), а завдання з наголосом на другому а – це щось значніше, об’ємніше, розраховане на тривалий час.

Вона вчила мене також відрізняти предмет від процесу (чого сучасні граматики не роблять):

Предмет (наслідок дії) процес (назва дії)

Віддавання (Дівці вже віддавання (тривала

віддавання (так народна мова в часі дія, пов’язана,

часом називає заміжжя) скажімо, зі сплатою

в голові, а її до школи боргів)

посилають – приповідка)

з’єднання (військове) з’єднання (наприклад,

людей різних професій

у профспілки)

зобов’язання зобов’язання

(взяте на себе) (покладене на когось)

обладнання (апаратура) обладнання (наприклад,

нової лабораторії)

об’єднання (виробниче) об’єднання (наприклад,

фракцій у парламенті)

поєднання (сполучення: барв, поєднання (згода на

кольорів, слова і діла, роботи певних засадах,

й відпочинку – рос. сочетание) наприклад, домовляння

про найми, оренду;

примирення сторін у суді;

погодженість думок

щодо певного пункту

чи на певному грунті)

покликання (хист до чогось) покликання (гукання

на когось)

твердження твердження

(висловлювання,постулат) (зміцнювання,

укріплювання:

Не стояли… господарські

тверджені палати

– П. Куліш)

читання (читво, матеріали читання (Кидай уже його,

до розгляду, шкільний урок) берись до діла! –

з живих уст)

Вчителька, бачте, знала, а сучасні мовознавці, дбаючи про «злиття мов» таку відмінність між українським і російським способами наголошування та смислотворення просто відкинули. Наприклад, одна з кандидатів філології в «Журналісті України» за 1992 рік та у виступах в радіожурналі «Слово» наполегливо радить нашому парламентові позбутись «отого в’їдливого першого читання» і говорити «перше читання», тобто звести в одне і «предмет» і «процес», як це практикують росіяни. А що в такому разі робити з вимовою слова «читанка»? Казати «читанка»?

Що протиставити всім, хто має охоту внести дисонанс у барокові акорди українського наголошування? Тільки одне: послідовно вимовляти з притаманними нашій мові наголосами навіть ті слова, що співзвучні і тотожні значенням словам сусідовим: живопис, рукопис, машинопис, перепис, верба, кишка, коромисло, приятель, босий, косий, новий, кидати, клеїти, вчора, спина, подруга, сажень, хочу, можу тощо.

(Далі буде)