МУДРІСТЮ РІДНОГО СЛОВА
Так вже склалося, що ставлення до української мови в Україні є і завжди буде визначальним чинником українського патріотизму, українського державного мислення та української національної самосвідомості.
Українська нація, як, можливо, жодна інша, духовно, психологічно та інтелектуально формувалася завдяки геніям свого письменства. Вилучіть з нашого всенародного набутку імена Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Ліни Костенко, Павла Загребельного… – і ви побачите позаду себе духовну пустелю.
У моєму письменницькому архіві зберігається цікавий документ – засвідчена копія ухвали Львівської міської ради від 24 липня 1997 року «Про заснування свята Рідної мови», яка переконливо прояснює мотиви, що послужили поштовхом до запровадження Дня української писемності та мови. «У зв’язку з 200-річчям виходу в світ першого друкованого твору сучасною українською літературною мовою «Енеїди» Івана Котляревського, – мовиться у цій ухвалі, – та численними зверненнями окремих громадян і громадських організацій, Львівська міська рада ухвалила: звернутись до Президента України з проханням заснувати в 1998 році свято Рідної мови… Дану ухвалу направити Президенту України й опублікувати в місцевій пресі. Виконавчому комітету міськради максимально сприяти Львівській організації Спілки письменників та видавництвам Львова у випуску «Енеїди» Івана Котляревського в оригіналі та мовами національних меншин…».
Цей документ підтверджує, що ідея відзначення такого свята породжена була внеском у розвиток нашої національної мови українських літераторів, а ще він привертає увагу до того факту, що ініціатори його потурбувалися про видання славетної української «Енеїди» мовами національних меншин незалежної України, що, в свою чергу, сприяло поширенню та функціонуванню цих мов на українських теренах. Зараз українська мова по суті ще тільки відроджується після кількох століть офіційної заборони її в Російській імперії (згадаймо хоча б Валуєвський циркуляр 1863 р., «Емський указ» 1876 р., низку інших імперських указів та циркулярів, за якими українські книжки, тогочасні і давні, знищувалися, а всі, хто намагався писати українською, особливу якщо йшлося про наукові та релігійні твори, переслідувалися); та після ідеологічного тиску в радянські часи, коли українська мова була вилучена майже з усіх вищих і середній спеціальних навчальних закладів, а сам прояв любові до української мови оголошувався комуністичним режимом «українським буржуазним націоналізмом».
Зараз, крім України, де українська мова є державною і де нею володіють понад 35 мільйонів громадян, вона є однією з офіційних (державних) мов Придністровської Молдавської Республіки, більшість території якої була, як відомо, в 1940 та в1944 роках відторгнена від України. Українською мовою володіють також мільйони людей, що компактно розселені в Курській, Білгородській та Воронезькій областях (тобто на Слобідській Україні), а ще – на Кубані, Дону, на Далекому Сході та в інших регіонах Росії, де, на жаль, російською владою не створено жодної української школи, чи хоча б українського класу, не надано українцям жодної хвилини державного радіо чи телебачення, не виходить жодного державного україномовного періодичного видання!
Але це має своє пояснення: російська влада настільки заклопотана ініціюванням (чи провокуванням?!) «російськомовного питання» в Україні, що перейматися мовно-культурними потребами мільйонів українців, які постійно проживають на території Росії, їй уже ніколи. Тим паче, що влада України, яка повинна обстоювати інтереси українців за кордоном, поки що спостерігає за цим мовчки і терпляче. Водночас українська мова досить поширена серед мільйонів українців, які живуть в Канаді, Аргентині, Австралії, США та кількох інших країнах, де українська громада має більш-менш відчутну підтримку місцевих урядів.
Зараз, стоячи на священних підмурівках відроджуваної української державності, всі ми, українці, мов заклинання, мов нагірну проповідь і голгофну молитву, повинні промовляти самі і заповідати нащадкам нашим: бережіть українське слово! Бережіть, філософськи і людяно збагачуйте духовну велич і невмирущу душу народу нашого, навіки закодовані у самим провидінням дарованому нам материнському, українському слові! Святому народно-книжному слові…
Богдан СУШИНСЬКИЙ, спецкор «Одеських вістей»
ЗНАТИ, ЛЮБИТИ, ПИШАТИСЯ
– Як, на Ваш погляд, ми розмовляємо українською мовою?
– Дуже багато людей говорять переважно «суржиком». Та врешті-решт, «суржик» – це наш «суржик», це українська мова, нехай і з великими домішками русизмів. Гадаю, люди поволі відвикнуть від цього.
– Які методи Ви використовуєте в процесі вивчення української мови?
– Використовую методи ділової гри, «мозкового штурму», різні ігрові форми. Як на мене, інтерес в учнів викликає «брейн-ринг», диспут, уроки-подорожі, уроки-казки. Все це є невід’ємною частиною не тільки навчального процесу, а й позаурочної роботи.
– Чи виникають зараз в учнів проблеми з вивченням української мови?
– Незважаючи на те, що я викладаю в російській школі, діти з задоволенням вивчають рідну мову, відвідують факультативи і спецкурси.
– Чому Ви стали вчителем, і чому саме української мови?
– По-перше, тому що я люблю працювати з дітьми, а по-друге, я дуже люблю свою рідну мову.
– Як в школі Ви відзначаєте цей святковий день?
– Провадяться відкриті уроки, конкурси, виховні години, конкурси тематичних газет і вечори, які присвячені безпосередньо писемності.
– Чи став хтось із Ваших учнів вчителем української мови?
– Так! Деякі мої учні – викладачі української мови та літератури. А в цьому році Анастасія Осипова і Катерина Марченко стали студентками філологічного факультету педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського.
– А що б Вам хотілося сказати в цей день?
– Багато віків український народ творив свою мову, заносячи до неї добірний нектар слова. Наше рідне слово береже незгасний вогонь думок і почуттів, тож нехай і ми, і батьки наші, і діти будемо оберігати його.
Альона СІКОРСЬКА, студентка ОНУ ім. І.І. Мечникова
