Чи замислюємося ми, як доля кожного з нас пов'язана з долями інших людей, долею країни? Іван Степанович Маринов, який очолював свого часу колгосп-мільйонер у селі Лощинівці Ізмаїльського району, за його словами, занепокоєний проблемами рідного села і тим, за рахунок чого відродити його. А відродження села – це, за великим рахунком – відродження країни, у всіх сферах, зокрема і у сільському господарстві. Про це і розмова з ветераном, який відзначений багатьма нагородами. Він не вміє підкреслювати заслуги, а просто працює на землі-матінці.
Здається, не дуже давно були часи, коли лощинівське господарство впевнено крокувало вперед, мало в чому поступаючись сусідньому кам'янському «Прогресу». Великі відрахування йшли і на благоустрій, соціальне будівництво. Газифікація, перша черга водопроводу, сільська пекарня, лазня, асфальтування вулиць, спорудження за рахунок колгоспу сільських будинків, дитячого садка, – все це було за часів Івана Степановича Маринова. Однак під час чергових перевиборів селяни не підтримали Маринова, піддавшись агітації тих, хто стверджував, що Маринову настав час відпочивати, що він працює по-старому.
І він залишив посаду. А раніше квітуче господарство незабаром стало на очах розвалюватися. І дійшло до банкрутства. Звичайно ж, селяни тепер шкодують і навіть декілька років тому зверталися до Івана Степановича із проханням повернутися. Але у нього свої життєві принципи. Два рази, відповів він, в одній річці не купаюся. А допомогти – допоможу завжди добрим словом і порадою. Лише починати кожному треба із себе...
Чому так вийшло? Адже наступником люди обрали начебто розумну людину, економіста. Не називаючи прізвищ (вони і так відомі), погодимося з думкою ветерана: будь-яку справу можна завалити, якщо працювати без перспективи. Не зважати на інтереси людей, які обрали тебе. Думати про своє мале, забуваючи про спільне велике.
Що було, то було – після перевиборів і зміни форми власності лощинівське господарство не раз одержувало дотації або з районного бюджету, або за рекомендацією районного керівництва – незважаючи на те, що вже тоді, років п'ять-шість тому, надходило чимало тривожних дзвінків від людей про те, що новий керівник не поспішає вчасно розраховуватися з орендодавцями; у Лощинівці не все ясно з розпайовуванням і землі, і майна; йдуть затримки з виплатою податків, через що страждає і бюджет сільської громади. Питання це порушувалося на рівні районного управління праці і соціальної політики, районної комісії з реформування, на інших рівнях. Але всі ці заходи фактично ні до чого не призводили, а господарство все більше обростало боргами.
Багато залежало і від позиції самих лощинівців, які звикли працювати, але, як кажуть, «не висовуватися», якщо місцеве начальство щось там вирішує. «Не висовувалися» до того часу, доки два роки тому остаточно не «припекло», і частина орендодавців зі своїми паями розірвала договір з ТОВ, створила сільгоспкооператив «Буджак». На жаль, і цьому утворенню не судилося довге життя, причин цьому безліч. Певною мірою зіграли роль і до кінця не розв’язані питання з передачею майнових паїв, і багато інших поточних проблем, що знову породили незадоволення людей.
Усе завершилося тим, що пайовики передали свої паї іншим, потужнішим і перспективним приватним агроформуванням, що мають землі не лише на території цієї громади і працюють з розмахом, із застосуванням новітніх технологій і техніки. Вони обходяться мінімумом людей, зайнятих у сільгоспвиробництві.
А багато жителів села залишилися без роботи. Сьогодні йдуть на сторону податки, оскільки ці агроформування прописані в іншому селі. Не вирішуються інші питання, пов'язані, скажімо, з відродженням молочнотоварного виробництва. Хоча самі вчорашні доярки нікуди не поділися, тримають корівок, приїздять до міста зі своєю продукцією – тим і живуть, поки чоловіки теж «крутяться» на стороні, в Ізмаїлі, Одесі, інших містах...
Там же, де колись були ферми, залишилися одні руїни. Зруйновано і багато інших виробничих об'єктів. Через нестачу коштів давно потребують ремонту дороги. Слава Богу, район сприяє у подальшому спорудженні водопроводу. А будинок, де розташовувалася лазня, переобладнується сьогодні під ФАП.
Але все це – за підтримки районної влади. Селянам же, судячи із сиротливих штирів у центрі села, немає за що навіть вуличні світильники відновити.
– І ви гадаєте, після цього у мене не буде боліти серце? – риторично запитав Іван Степанович.
Він, звичайно ж, не здався, організував фермерське господарство. Воно сьогодні вважається одним із кращих у районі. Далі працює на заздрість іншим, обходячись працею членів своєї родини. І встигає вести громадські справи як голова сільської ветеранської організації, депутат районної ради. Плюс до цього, понад два роки очолює Ізмаїльську болгарську громаду імені святої Софії, що входить до Асоціації болгар України, провадить чималу культосвітню роботу, організовує зустрічі, підтримує зв'язки із прабатьківщиною. Дуже активну участь взяв в організації прийому гостей, присвяченого 15-річчю Асоціації болгар України. Понад десять років тому встановив дружні зв'язки з округом міста Добрич. За сприяння керівника Добричського округу Михайла Стоєва була відреставрована місцева церква, що красується сьогодні в центрі села. Іван Маринов вважав і далі вважає – саме з невір'я, з руйнування святинь почалося і руйнування моральності, та й могутня, здавалося, держава, загинула з цієї ж причини.
…Але селяни в церкву сьогодні не поспішають, парафія тут вважається однією з найбідніших. І на десятиріччі закінчення ремонту, що відзначалося рік тому, місцевих жителів було набагато менше, ніж гостей.
– А Ви знаєте, я гадаю, що живемо ми гірше, ніж могли б, можливо, і тому, що втратили віру у Бога, занадто багато в душах безвір'я, нігілізму, – вважає Іван Степанович. – Живемо, не замислюючись про те, наскільки важливо зберегти моральний стержень. Звичайно, намагаюся земляків зрозуміти – адже скільки разів їх обманювали і далі обманюють і обіцяють сьогодні. Але і самі вони часом теж по-сільському хитрують, забуваючи про головне. Про те, що треба думати про майбутнє, треба жити за совістю.
От совісті, совісності і не вистачає декому. І порядності – не лише до людей, але і до землі-матінки. Скажіть – куди це годиться – моя земля сусідить із ділянками, на які господарі їхні і не думають заглядати. Напевно, розраховують на одне: як продати землю, коли буде отримано такий дозвіл. А сьогодні – хоч трава не рости. І, справді, росте – перекотиполе, бур'яни... Мені доводиться витрачатися на обробіток, і найчастіше – без толку, хоч берися і задно обробляй сусідні ділянки, господарі яких такі недбайливі. А що місцева влада – де вона? Чому немає контролю з її боку? У той же час, як мені кажуть, немає можливості виділити землю для церковної громади, на якій могли б працювати парафіяни.
Це не єдине питання, поставлене Мариновим під час особистого прийому, проведеного в селі головою Ізмаїльської райдержадміністрації Сергієм Афанасійовичем Ніколаєвим. Відзначимо, взаєморозуміння було знайдено відразу, Сергій Афанасійович сказав, що обов'язково допоможе розібратися. Так само, як і у питанні із приміщенням для ветеранської організації – його в селі дотепер не було. І з тим, що повинен бути якийсь вплив на збанкрутілого керівника, котрий так і не розрахувався з багатьма пайовиками і своїми колишніми працівниками.
– Зовсім не розумію я і того, – сказав також у нашій розмові Іван Степанович, – що з вини установ, відповідальних за підготовку документів щодо землі, пішло затягування – люди два-три роки тому здали всі необхідні документи, заплатили чималі суми, і дотепер їх годують обіцянками. Як же можна миритися з тим, що один з тих, хто свого часу приймав документи, перейшов на іншу роботу, і тепер з нього нічого не візьмеш? Хто за все це відповість? Проблема вже давно переросла масштаби нашого села – знаю про це у зв'язку зі своєю депутатською діяльністю в районній раді. Вважаю, проблема цілком заслуговує на те, щоб її докладно розглянули на рівні районної ради з відповідною оцінкою того, що відбувається. Людям необхідно допомогти – не словами, а конкретними діями, які доводять, що влада – є! А на запитання, як селу жити далі, відповів: поєднуватися!
– Я вважаю єдиним шляхом оживлення села кооперацію за сімейними, родинними, товариськими зв'язками. Цілком могли б зібратися воєдино ті самі тваринники, які нікуди, справді, не виїхали, але працюють поодинці і фактично ледве виживають. А могли б об'єднатися, відновити приміщення і зайнятися виробництвом натуральної продукції – молока, масла, сиру, бринзи. Упевнений – попит буде, людям набридла пропонована їм у супермаркетах хімія! Давно настав час відроджувати і овочівництво. Так само цілком можна зайнятися копченням. Слід було б відновити прості, але необхідні не лише селянам промисли – шевську, ковальську, теслярську, столярну справу. А візьміть зелений туризм – скільки тут резервів приховано для нашого, болгарського, дуже своєрідного села?
…Але так само переконаний Іван Степанович, що ініціатива повинна виходити від самих людей, а не нав'язуватися кимось. Тому що все, що нав'язується, нежиттєздатне – часом це чудово доведено. Завдання влади – підтримувати ініціативу знизу. На жаль, селяни у нас в основному залишаються пасивними, не поспішають брати відповідальності на себе, далі вважають – от приїде пан, пан нас розсудить і допоможе...
– Але ж, крім нас самих, нашому селу, як і всій нашій країні, не допоможе ніхто. Можливо, мої розмови з односільчанами поки що не знаходять відгуку і тому, що багато в чому зневірені і втомлені від нестабільності люди в нас, як кажуть, довго запрягають і мало кому довіряють. Мабуть, усьому свій час. І цей, кращий, час обов'язково прийде! Прийде разом з відродженням духовності і родолюбія – це гарне болгарське слово, гадаю, не потрібно перекладати. Заради втілення в життя цієї надії варто жити.
Що ж, не втомлюйтеся, Іване Степановичу!
