Протягом цьогорічних весни – осені їздив по кількох районах за одними і тими ж адресами. Мав за мету простежити зміни у настроях наших аграріїв після вкрай виснаженого спекою минулого року. Зустрічався з керівниками сільгосппідприємств, районних владних структур, просто селянами. Треба було бачити їхні обличчя. У травні, коли переливалися соковитою зеленню хлібні масиви, вони були освітленими, усміхненими. На початку липня, коли дзвенів на щедрому сонці туго налитий колос, – зосередженими, з рішучим блиском в очах. Врожай хлібороби зібрали багатющий, небувалий, можна сказати, в нашому степовому краї. Чому ж сьогодні їхні лиця, як писав поет, «чорніші чорної землі»? Чому селом нашим, говорячи словами іншого українського класика, «пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія»?..
Ситуацію спробую роз’яснити для тебе, шановний читачу, на прикладі товариства з обмеженою відповідальністю «Укрнатурагро» міжнародної агро-інвестиційної компанії. Підприємство розпочало свою діяльність «з нуля» близько трьох років тому на багатих, але вкрай виснажених, а потім занедбаних землях радгоспу «Україна» Біляївського району (село Градениці), що свого часу канув у Лету внаслідок так званого реформування українського АПК. Про новостворене господарство, до речі, я писав навесні поточного року в нашій газеті, бажаючи підтримати його, оскільки видалося тоді, що фахівці тут справді високопрофесійні, здатні поновити родючу силу цих придністровських земель. І в даному плані, вочевидь, не помилився. Вперше задіявши у сівозмінах усі півтори тисячі гектарів землі, тут зібрали в середньому зернових по 35 центнерів з гектара (на багатьох масивах озимі пшениця та ячмінь дали по 40 – 45 центнерів). Вийшли на заплановану урожайність ріпаку, соняшнику, інших культур.
– Якщо брати за показник саме врожайність, то рік, звичайно, не йде ні в яке порівняння з 2007-м, – говорить керівник ТОВ «Укрнатурагро» Петро Гусєв. – Радуйся не нарадуйся такому хлібному валу. А от у фінансовому плані ми, як і минулого, вкрай посушливого року, знову опинилися на мілині. Причому, складаючи виробничу програму на початку року, ми не «забивали» собі якихось великих цифр. Реально оцінюючи ситуацію, вважали, що пшеницю, скажімо, продаватимемо по 900 гривень за тонну, ячмінь – по 1200, ріпак – по 2600, соняшник (з урахуванням, що на той час його реалізовували по 4000) планували збути ну хоча би по 2800 гривень тонна. От приблизно під такі цифри (і вони були реальними) закуповувалися добрива, засоби захисту рослин, запасні частини до старенької техніки, дизельне пальне та бензин. Скажімо, щодо паливно-мастильної групи, то припускали, що літр соляри коштуватиме аж (!) 6 гривень. А він у розпал жнив «зашкалив» за сім гривень. Що ж маємо по осені? 1600 тонн пшениці на складі (добре, що, коли починали господарювати, то створили нормальне зерносховище на базі напівзруйнованого корівника). Коли у серпні ми хотіли її реалізувати по 830 – 840 гривень за тонну, нам за неї давали 600, а то й 550 гривень!
Та хіба тільки нам?! Це ж не просто прагнення «зрубати легку копійку». Це елементарне приниження людської гідності, нашого професійного самолюбства і самовіддачі. Це все одно, що золото продавати за ціною бронзи.
– Ми ж не просто посіяли чим заманеться, – долучився до розмови головний агроном господарства Василь Кутас. – Ми використовували найновіші сорти Одеського селекційно-генетичного інституту, придбані у насінницькому господарстві цього наукового закладу «Покровське». Купували у них супереліту і далі самі розмножували. Сіяли матеріалом не нижче першої репродукції такі сорти, як «скарбниця», «косовиця», «безмежна», «достойний». По парах вони дали нам до 60 центнерів з гектара. Але задля чого? Щоб потім збути урожай за безцінь? Виходить просто парадокс якийсь: мало – погано, багато – ще гірше…
І Петро Іванович Гусєв, і Василь Степанович Кутас з болем та розпачем говорили про те, що сьогодні навіть натяку не існує на паритет цін. За якусь незначну запасну частину (не говорячи вже про вузол або агрегат) селянин має віддавати суму, еквівалентну, за нинішніми цінами, двом-трьом тоннам пшениці чи ячменю.
– Ми можемо зберігати пшеницю, – вів далі директор господарства. – Але ж не до безкінечності. Її ж треба перелопачувати, охороняти. І ми це робимо, хоча несемо, відповідно, додаткові витрати. Та що найголовніше, не бачимо зримої цінової перспективи, не чуємо, аби хтось із солідних державних мужів відповідально сказав: «Хлопці, потримайте її, наприклад, до січня чи лютого, а там – отримаєте по 850 – 900 гривень за тонну». Немає ж подібних заяв. Так, значно знизилися ціни на паливно-мастильні матеріали і мінеральні добрива. Але ж коли?! Тоді, коли ми вже завершували комплекс осінніх польових робіт, витративши на це останні вільні кошти, зароблені від продажу ячменю та ріпаку цьогорічного врожаю і закупивши соляру та мінеральні добрива за нещадними цінами – по 6 – 10 тонн зернових за тонну енергоносія або поживи чи засобу захисту рослин.
До речі, про ріпак. Він став нинішньої осені паличкою-виручалочкою для більшості хліборобів області, будучи найрентабельнішою і найліквіднішою культурою рослинницької галузі, від котрої господарства отримали кошти на проведення осіннього комплексу робіт. У тому ж таки «Укрнатурагро» мені розповіли, що за кожен гектар ріпаку, витративши на нього, як і на пшеничний від 1200 до 1500 гривень, одержали виручки до 4300 гривень. А пшеничний гектар, при урожайності 40 центнерів, дасть у кращому випадку близько 2800 гривень. При цьому ріпак скуповувався одразу з-під комбайна, а пшениця до сьогодні знаходиться у зерносховищах.
Цьогорічна ситуація у вітчизняному рослинництві, як ніколи раніше, нагадала, що потрібен серйозний, цілеспрямований, на найвищому державному рівні підхід до галузі. Сьогодні хліборобам не потрібно говорити про шляхи підвищення урожайності зернових і технічних культур. Вони самі знають, за рахунок чого це можна зробити. І до речі, роблять. Свідчення тому – цьогорічні показники як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях. Одещина, наприклад, вперше за свою історію наблизилася до чотирьох мільйонів тонн зерна, а по Україні – вдруге за всі часи валовий збір зернових склав 50 мільйонів тонн. Але держава, на превеликий жаль, виявилась не готовою до подібного. Не готовою у плані вигідної перш за все для кожного товаровиробника, а значить і для себе, реалізації урожаю. Віддана свого часу на відкуп зернотрейдерам (без всяких зворотніх зобов’язань останніх перед державою), ця економічна складова товарного сільгоспвиробництва сьогодні стала ефективним важелем порівняно легкого збагачення перших за рахунок постійного зубожіння тих, хто важкою працею вирощує хліб. Країна, що належить до числа провідних зерновиробників світу, дистанціювавшись, точніше, відсторонившись від політики формування (і навіть, за серйозного підходу – диктування) цін на світовому зерновому ринку, не тільки лишила напризволяще власного хлібороба, але й ризикує втратити зерновиробництво як таке.
Далеко за прикладами ходити не треба. Не так давно у нас на Одещині сіяли 50 тисяч гектарів цукровим буряком і отримували півтора мільйона тонн сировини, забезпечуючи роботу Одеського, Червонознам’янського, Заплазького та Котовського цукрозаводів. Віддане на відкуп іншим трейдерам чи ще якимсь ділкам, буряківництво у регіоні практично щезло, а один чи два заводи з чотирьох ледь животіють на давальницькому сирці з цукрової тростини, котрий завозять аж з Латинської Америки.
Не так давно у нас на Одещині така культура як соняшник стабільно займала понад 200 тисяч гектарів, даючи з кожного 17 – 20 центнерів при рентабельності до 150 відсотків. Сьогодні інтерес до виробництва олійного насіння значно поменшав, а середня урожайність складає 12 центнерів з гектара. Причина – низькі закупівельні ціни. Через це у повному розумінні розвалилося тваринництво. Практично втрачено м’ясне і молочне поголів’я, над створенням якого зоотехніки працювали роками. Від тисяч добротних корівників, свинарників, вівчарень, від більшості з десяти великих птахофабрик лишилися тільки ребра несучих бетонних конструкцій, що нагадують скелети мастодонтів однієї із «…зойських» епох.
З усього сказаного можна зробити такий висновок: досить Мінагропромполітики бути таким собі прогнозистом: не встигло заврунити, а звідти вже кричать: «Цього року очікуємо знову 50 мільйонів тонн зерна!» або ще щось подібне. Треба, на основі скрупульозного економічного аналізу, чітко визначитися з потребами у молоці, м’ясі, зерні тощо всередині держави та за її межами. Прораховуючи ринкову ситуацію на кілька ходів уперед, слід визначатися з пріоритетами товарного виробництва на найближчу і тривалу перспективу. Зерно-, м’ясо-, молоко– та інші трейдери повинні мати чіткі матеріальні і моральні зобов’язання перед тими, на кому вони зараз просто по-хижацьки наживаються.
І тут не обійтися одним «роком села». Робота має бути постійною і копіткою. До неї необхідно залучити кращих економістів-науковців і практиків. Модель подальшого розвитку АПК і особливо його економічної, фінансової складової повинна мати своє, вітчизняне начало і обличчя. Ось чого сьогодні чекають селяни.
…А поки «крутолобі мужі» з модними зачісками, щетинками на обличчях, краватками, сорочками, костюмами та годинниками щось багатозначно і незрозуміло прорікають масними вустами в «окуляри» столичних телекамер, українським селом пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія.
