Як ми вже повідомляли, у листопаді минулого року з’явився дуже важливий для збереження унікального природного світу дністровської дельти Указ Президента України Віктора Ющенка «Про створення Нижньодністровського національного природного парку». Наша газета уважно стежить за виконанням цього рішення. І вже зараз ми відчуваємо, що становлення Національного парку відбувається важко, супроводжуючись чималими проблемами. Газета вже дивилися на них очима вчених, які готували наукове обгрунтування парку, тепер настав час подивитися на проблеми формування парку очима самих селян.
Основна проблема, з якою зіткнулися зараз організатори національного парку – формування її основи, тобто території. Відомо, що дві сільські ради Овідіопольського району – Надлиманська та Миколаївська – відмовилися надавати у розпорядження парку частини (відповідно: 29,90 та 21,40 га) земель, які їм підпорядковані. Хоча саме ці території даних сільрад зазначені у додатку до Указу Президента «Перелік земель, які включаються до складу Нижньодністровського національного природного парку без вилучення у користувачів». Звертаю увагу на суттєве уточнення: деякі території мають бути передані парку «з вилученням у користувачів», але землі названих сільрад передаються «без вилучення». Проте депутатів обох сільрад це не зупинило. У рішенні Надлиманської сільради мовиться «Не надавати погодження Положення «Про Нижньодністровський національний природний парк» у зв’язку з незгодою з представленим Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Одеській області «Положенням» та включенням до складу національного парку території Надлиманської сільради». Приблизно такого ж змісту і рішення другої сільради, у попередній публікації я вже його цитував.
Ось тут і виникає перша колізія. Як і належить у таких випадках, Указ Президента аргументовано та доповнено солідним «Еколого-економічним обгрунтуванням», розробленим відомими ученими Українського наукового центру екології моря та Одеської філії наукового центру досліджень з проблем заповідної справи; а також двома офіційними «Додатками», з переліком земель, які мають бути передані парку; за цим Указом – досвід створення національних парків у багатьох країнах світу, в тому числі і досвід сформованого в 1980 році Карпатського національного природного парку, про який ітиметься в одній із моїх наступних публікацій. А ще – за ним інтереси світової наукової еліти, яка дбає про збереження пониззя Дністра як важливої природної ніші для гніздів’я птахів та нересту риби, існування унікальних представників рослинного і тваринного світу.
А тепер ще раз перечитайте рішення Надлиманської сільради і переконайтеся, що, вступаючи ним у правову колізію з Указом Президента, сільські депутати не потурбувалися про те, щоб хоч якось аргументувати його. І це перший повчальний урок для депутатів усіх сільрад: якщо вже ви вдаєтеся до подібних радикальних рішень, то, принаймні, не лінуйтеся обгрунтовувати і всіляко конкретизовувати своє рішення. Тим паче, що екологи доводять: без долучення до парку земель цих сільрад, які пролягають уздовж Дністровського лиману і зокрема вздовж дуже проблемної в екологічному плані Карагольської затоки, національний парк завданню своєму не відповідатиме.
Проте облишмо формальну сторону проблеми і спробуймо з’ясувати, що ж усе таки змусило депутатів сільради ухвалити таке рішення? Саме про це я мав у Надлиманському розмову з сільським головою Віктором Гвоздавським, з головою земельної комісії сільради Миколою Прусаковим та з депутатом, учителем за фахом Павлом Жуком. Прибув на цю зустріч й один із депутатів Миколаївської сільради, який виявився однодумцем надлиманських колег, проте прізвища свого наполегливо просив не називати. Крім того, ставленням до створення парку я цікавився на вулицях села, у випадкових перехожих, якими виявилися колишній ветеринарний працівник Микола Харчук, соціальний працівник Олена Куркан, домогосподарка Тамара Петерчук та інші надлиманчани.
Так от, їх перший і основний аргумент: оті майже тридцять гектарів землі, які повинні відійти до парку, – це прилиманні луки, які у випаленому степу залишаються єдиним пасовиськом для сільської худоби: корів, овець та кіз. А надлиманчани переконані: щойно на цій землі постане національний парк, як вони свої пасовиська втратять. При цьому майже всі, з ким я мав розмову, посилалися на наочний приклад. Свого часу на сусідніх землях якісь бізнесмени пообіцяли «розводити фазанчиків». Що вони там тепер розводять, ніхто з надлиманчан достеменно не знає, але всі бачать, що 90 гектарів прилиманних лук, від шосе й аж через усі плавні, до відкритої води, відгороджено не лише металевою огорожею, але й глибоким ровом.
Одне слово, селяни вважають, що цю величезну територію вже втратили. Те ж саме, мовляв, станеться і з іншими землями, які відійдуть до парку. Адже в новому «Земельному кодексі України» зазначено, що землі заповідного фонду можуть перебувати не лише в державній, але й у комунальній та приватній власності. А про те, як швидко державні заповідні землі обростають у нас приватними загорожами, приватними ровами та озброєною приватною охороною – ми вже знаємо.
«Нам цікаво, – писали селяни у листі, опублікованому за 49-ма підписами в районній газеті «Наддністрянська правда», – що означає надане парку право «здійснювати будівництво житлових та господарських споруд», чи не будуть це чергові котеджі багатих людей, які не дозволяють місцевим жителям проводити відпочинок; що мається на увазі під наданням парком платних послуг, під іншими видами діяльності». Насторожує селян і те, що в «Положенні» про парк мовиться, що на території заповідної зони «забороняється будь-яка господарська діяльність, яка суперечить цільовому призначенню зони, або порушує природний розвиток процесів та явищ». А ще тут забороняється розведення вогнищ, влаштування місць відпочинку населення, а також – зверніть увагу! – проїзд і прохід сторонніх осіб, прогін свійських тварин, заготівля кормових трав, випасання худоби, мисливство і рибальство, використання катерів та двигунових човнів, за винятком працівників служби державної охорони.
«Наших жителів, – пишуть надлиманці та миколаївці у спільному листі до районної газети, – дуже хвилює питання, чи не станеться так, що, при відсутності достойної заробітної платні та пенсії, людям доведеться відмовитися ще й від овочівництва, рибальства та тваринництва, чим споконвіку вони жили». Обурені були депутати й тим, що сільраді й досі не надано планово-картографічні матеріали органів Держземагентства землекористувачів, про які йдеться у самому «Положенні», завдяки яким можна було б з’ясувати межі парку на місцевості та визначити, які ж саме землі до якої з чотирьох заповідних зон належатимуть, адже кожна зона має свій юридичний статус.
Разом із сільським головою ми оглянули всі ті місця, які мали б увійти до природного парку, й одразу ж кинулось у вічі, що прилиманна територія залишається майже первісно незайманою. Тобто селяни тут нічого не розорали, не забудували, не перетворили ці землі на сміттєзвалища. Віддавна, забудовуючи високе степове плато, надлиманці настільки зжилися з лиманом, що не уявляють собі життя відірваними від нього якимись там огорожами, охоронами та заборонами. Лиман – частина їхнього буття: їхні пасовиська, їхнє рибальство (артілі в селі нема, ловлять тільки на вудочку), їхнє поливне огородництво, їх заготівля очерету…
Чи потрібен нам у гирлі Дністра національний парк? Так, потрібен, учені та екологічна громадськість давно домагаються його створення. Але, як бачимо, при цьому виникає чимало економічних, соціальних і навіть філософських проблем. Наприклад, юристам давно слід відповісти на запитання: чи правомірно, щоб унікальними природними резерватами, якими є величезні гирла річок, розпоряджалися тільки місцеві жителі:захотять, дозволять створити там державний заповідник, національний парк чи ще щось важливе; не захотять – не дозволять; якщо зрозуміло, що подібні території повинні перебувати у власності загальнонародній? Чи можливий у наш час повноцінний розвиток суспільства, якщо всенародні інтереси то в одній, то в другій місцевості стають заручниками інтересів сільської громади, містечкових бізнесменів і провінційних депутатів?
Та, водночас, чи можна здійснювати державне повновладдя, не рахуючись із буденними потребами і традиціями місцевих жителів, із тим укладом життя, який століттями формувався на даній території? Як пояснити, що Указ Президента, з зазначенням територій конкретних сільрад, що мають бути передані парку, вже давно з’явився, а депутати й досі не мають картографічного та роз’яснювального матеріалу, який би демонстрував, які саме території і на яких правах відходить до парку? Невідомо також, чи може з часом громада повернути собі передані паркові землі, якщо раптом з’ясується, що насправді це не природний парк, а черговий полігон для забудов та розваг заїжджих «крутих» і міського криміналітету? А чому й досі ніхто не потурбувався про організацію сходки селян, на якій можна було б провести роз’яснювальну роботу та вислухати їх побажання?
Надлиманська сільрада – дотаційна, в селі не існує ні ферм, ні якихось значних підприємств, не існує робочих місць… Тож природно, що селяни цікавляться: чому землю від нас відбирають, а не беруть в оренду; і чому нам не дозволяють здавати її в оренду місцевим підприємцям задля розвитку малого бізнесу, адже тоді поповнювався б місцевий бюджет, значна частина якого йшла б на соціальний розвиток села, і з’являлися б робочі місця? І чому в «Положенні» нічого не мовиться про те, що ж сам цей парк дасть селу: може, він збудує очисні споруди, допоможе з ремонтом доріг, фінансує якісь соціальні програми?
Юридично національний природний парк існує вже понад три місяці, але чи стане він ще й повноцінною фізичною реальністю, – це вже залежить від того, наскільки при його формуванні природний фактор буде поєднано і примирено із фактором людським. Можна було б стверджувати, що розв’язання проблеми в тому, щоб доопрацювати «Положення про парк», з урахуванням зауважень місцевих жителів. Але насторожує позиція окремих депутатів і просто селян, які мені прямо заявляли: «Нам парк не потрібен! Які б там зміни до «Положення» не вносили, сільської землі під національний парк ми все одно не віддамо!». Ось так…
