Весна тепер уже далекого 1944 року настала в той час, коли доблесні радянські війська на широкому фронті вели бої з фашистськими окупантами за визволення багатостраждальної української землі. 11 березня відповідно до вказівки Ставки Верховного Головнокомандування розпочалася підготовка до проведення Одеської наступальної операції. Її мали здійснити війська 3-го Українського фронту, яким командував генерал армії Родіон Якович Малиновський. Перед ними тримали оборону 6-та німецька і 3-я румунська армії, всього – 21 дивізія та 8 бригад штурмових гармат. У фашистів було 2000 гармат і мінометів, 160 танків і 620 літаків. Супротивник зосередив на цьому напрямі такі сили не випадково. Ставка Гітлера враховувала, що при втраті окупованої Одеси створиться реальна загроза морським комунікаціям між портами союзної Румунії та Севастополем. А румунське командування, зміцнюючи оборону на підступах до Одеси, сподівалося не допустити вихід радянських військ у межі Румунії.
Після всебічної підготовки, Одеська операція розпочалася в ніч на 26 березня. 57-ма, 37-ма і 8-ма гвардійські армії приступили до форсування Південного Бугу, причому на підручних переправних засобах, оскільки основні через весняне бездоріжжя відстали від головних сил. Для наступаючих важливо було з ходу захоплювати плацдарми. Учасник тих боїв Семен Михайлович Суботін, що командував 99-м окремим розвідувальним батальйоном, розповідав, що цьому перешкоджав щільний артилерійський і рушнично-кулеметний вогонь гітлерівців. Коли бої за розширення захоплених плацдармів почали набувати затяжного характеру, було використано намічений успіх у районі Вознесенська і Костянтинівки, звідки відкривалася можливість прориву до Миколаєва. Перегрупувавши сили, наступаючі прорвали оборону і ринули до Миколаєва, ламаючи затятий опір ворога. Бійці і командири проявляли безприкладну мужність і відвагу. Героїчний подвиг здійснили десантники, очолювані старшим лейтенантом К.Ф. Ольшанським та його заступником з політичної частини капітаном А.Ф. Головньовим.
Цей загін складався з 55 моряків 384-го окремого батальйону морської піхоти та 12 бійців 1-го гвардійського укріпрайону. Десантникам вдалося таємно пройти на човнах до порту і безшумно висадитися на берег. Гітлерівці не виявили, як вночі вони, знявши вартових, зайняли кілька будинків і до світанку організували у них кругову оборону. Жменьку десантників атакували три батальйони піхоти за підтримки танків, гармат, мінометів і вогнеметів. Відважні воїни відбили за дві доби 18 шалених атак. Пліч-о-пліч з ненависним ворогом билися з фашистами сини багатьох народів радянської країни. Серед них були українець Кузьма Шпак, росіянин Єфим Павлов, білорус Павло Васнецький, азербайджанець Алі-Ага-огли Мамедов, казах Ахмед Абдулмеджидов, татарин Михайло Хакімов, киргиз Акрен Хайрутдінов, кабардинець Абубачир Чуц.
У нерівному бою загинули смертю хоробрих 55 радянських воїнів, а ті, хто залишився живим, билися до підходу наших військ. Майже 700 трупів залишили окупанти біля неприступних будинків. Всім 67 учасникам зухвалого десанту присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.
Семен Михайлович Суботін зі своїм розвідбатальйоном першими вдерлися до палаючого міста: горіли склади, будинки, лікарні, школи... Німці поспіхом підривали причали порту, цехи суднобудівного заводу, електростанцію. Розвідбатальйон, ведучи короткі вуличні бої, пробивався до елеватора, де воювали моряки-десантники, які залишилися живими. Але, коли перші розвідники вийшли до елеватора, там настала тиша. Вони побачили сотні фашистських трупів, обгорілі тіла моряків. "Крізь сльози дивився я на них і шепотів: я так до вас поспішав, хлопці, – розповідав Суботін. – Коли підійшов до руїн, почув стогін. Кинувся до пораненого. Він лежав у розідраній гімнастерці, з-під якої виднівся закривавлений тільник. Йому надали першу допомогу. Це був М.М. Щербаков.
В елеваторі розвідники виявили багато вибухівки – гітлерівці готувалися знищити його.
Потім 99-й окремий батальйон вів бій за Варварівську переправу, якою відступали гітлерівці, залишаючи Миколаїв. Захопивши її, він забезпечив просування частин 28-ї і 5-ї ударної армій, які почали переслідування супротивника, що поспіхом відступав у напрямі Одеси. В оперативному зведенні Радінформбюро повідомлялося: "Війська 3-го Українського фронту сьогодні, 28 березня, після запеклих боїв штурмом оволоділи великим обласним і промисловим центром України містом Миколаєвом – важливим залізничним вузлом, одним з найбільших портів на Чорному морі і сильному опорному пункті оборони німців біля гирла Південного Бугу". Як писав Борис Горбатов: "Враги разрушили в Николаеве все, что сумели разрушить. Многое им удалось. Душу нашего человека разрушить они не смогли… Сейчас фашисты удирают к морю. Земля навеки очищается от вражеской парши. Возрождается жизнь".
У військах панувало піднесення. На честь визволення Миколаєва, Москва салютувала двадцятьма артилерійськими залпами з двохсот двадцяти чотирьох гармат. Багато частин, що відзначилися у боях за визволення міста корабелів, були нагороджені орденами і удостоїлися назви "Миколаївських". Серед них був і 99-й окремий, що став гвардійським, мотоциклетний розвідувальний батальйон, удостоєний такої високої честі за захоплення Варварівської переправи. У післявоєнні роки комбат Суботін став почесним громадянином Миколаєва. Особливо відзначилася знаменита Іркутська дивізія, яка, саме у місті корабелів, уперше била танки Клейста.
29 й 30 березня радянські війська, розвиваючи успіх, форсували Південний Буг, а потім на плечах відступаючого супротивника – Дніпровсько-Бузький лиман і заволоділи містом Очаковом. 31 березня, до кінця дня, введені в бій кінно-механізована група генерала І.О. Плієва і 23-й танковий корпус просунулися на 70 км і вийшли до річки Тилігул у районах сіл Стрюкового і Березівки, яка була дуже укріплена, як важливий вузол доріг. Ними відходили німецькі частини, які зазнали великих втрат у боях на Південному Бузі. Але запеклий опір гітлерівців, які обороняли Березівку, було зламано, і розпочався наступ кінно-механізованої групи Плієва на Роздільну, від якої до Одеси було рукою подати. Але фашисти прагнули за всяку ціну утримати стратегічно важливе для них місто.
Тих, хто намагається сьогодні очорнити Велику Перемогу у Великій Вітчизняній війні і применшити роль радянських солдатів, які хоробро билися за кожен метр рідної землі, у її досягненні, відсилаю до слів Костянтина Симонова, написаних на фронті під час весняного наступу 1944 року, що велося за умов небувалого бездоріжжя, коли навіть танки наполовину тонули у непролазному болоті: "...Все, что я написал о дорогах, конечно, лишь отрывочные наблюдения. И это не главное, о чем я хотел вам сказать. Главное – человек, идущий сейчас вперед по этим дорогам. Пехотинец, русский солдат. Как бы ни приходилось мокнуть, дрогнуть и чертыхаться на дорогах нашему брату – военному корреспонденту, все его жалобы на то, что ему чаще приходится тащить машину на себе, чем ехать на ней, в конце концов просто смешны перед лицом того, что делает сейчас самый обыкновенный рядовой пехотинец, один из миллионов, идущих по этим дорогам, иногда совершая именно в тех условиях, которые я вам уже описал, переходы по сорок километров в сутки.
На шее у него автомат, за спиной полная выкладка. Он несет на себе все, что требуется солдату в пути. Человек проходит там, где не проходит машина, и в дополнении к тому, что он и без того нес на себе, несет на себе и то, что должно было ехать. Он идет в условиях, приближающихся к условиям пещерного человека, порой по нескольку суток забывая о том, что такое огонь. Шинель уже месяц не высыхает на нем до конца. И он постоянно чувствует на плечах ее сырость. Во время марша ему часами негде сесть отдохнуть – кругом такая грязь, что в ней можно только тонуть по колено. Он иногда по суткам не видит горячей пищи, ибо порой вслед за ним не могут пройти не только машины, но и лошади с кухней. У него нет табаку, потому что табак тоже где-то застрял. На него каждые сутки в конденсированном виде сливается такое количество испытаний, которые другому человеку не выпадут за всю его жизнь ".
Таких випробувань зазнавали мільйони наших дідів, батьків, братів і сестер на тій величезній і справжній, а не кіношній війні. І святу правду про неї не опорочити нікому.
